Надія Ярмолюк - автор збірки "В огні кленової сваволі" (1993 р.), заступник редактора районної газети "Надслучанський вісник", член спілки письменників Ріненщини.
Про себе п. Надія повідомляє, що народилась вона в селі Мнишин Гощанського району на Рівненщині в сім"! колгоспників 12 квітня 1950 року.
Поетичні здібності, очевидно, успадкувала від мами, хоч сама довго не знала про це. Але у зрілі роки якось раптом зовсім по-іншому побачила свою матір, прочитавши вірш "Мама", написаний ненькою для церковного ритуального виконання. Вірш був, за нинішньою оцінкою, глибокого філософського змісту. Мама й зараз пише слова для церковних псалмів, бо завжди ходила до церкви, співала у хорі і продовжує співати у ньому. "На жаль, голосу і слуху маминого я не успадкувала", - говорить п. Надія.
Тато мав неабиякі математичні здібності, але в умовах села та ще тодішнього, звичайно, не розвинув їх і не використав даного Богом. Присвятив себе роботі на землі.
Значний вплив на формування Надії як особистості мала мамина сестра Євгенія Калюжна. Вона була інвалідом II групи з війни. Біля неї Надійка виросла і пам"ятає, що тітку Евгенію вирізняла серед інших безмірна доброта до всіх. Ще задавго до школи вона навчила дівчинку писати і читати (у 4 роки знала напам"ять ЗО віршів). Тітка і мама багато розповідали про бабусю, Дарину Калюжну, теж дуже добру і милосердну жінку. Ці розповіді й зараз зігрівають серце поетеси. Вона й псевдонім літературний має - Дарина Калюжна.
Улюбленим дитячим заняттям Надійки було уявляти себе кимось, грати якусь роль. Це призвело до того, що в старших класах брала участь в шкільному та сільському драматичному гуртку, була учасницею районного огляду (грала Проню із п"єси "За двома зайцями"). Ровесники і вчителі пророкували майбутнє актора. Але по закінченні школи випускниця обрала не інститут культури, а педагогічний. 1968 рік. Надія Ярмолюк - абітурієнтка Рівненського педінституту філологічного відділення. На вступних іспитах познайомилась з Грицьком Чубаєм. Ця зустріч була дуже важлива для неї, можна сказати, навіть вікова. З часу їхнього знайомства дівчина по-іншому глянула на світ, на Україну. Зачудована була його поемою "Вертеп". Уперше від нього почула імена Ліни Костенко, Василя Симоненка, Леоніда Кисельова, Богдана Ігорі - Антонича. Книг про цих письменників не було, а Чубай читав їхні твори напам"ять. В інститут Грицька не прийняли, приклеївши йому клеймо націоналіста. І усіх, хто спілкувався з ним, теж сприймали насторожено.
Надія Миколаївна відмічає, що значний вплив на формування її літературних уподобань мав викладач давньої української літератури Микола Кузьменко. А справжньої мови навчив викладач української мови Снісаревич. Був бездоганний у всьому. А мову його можна було слухати вічно! Усіх він вчив бережливому ставленню до мови, бездоганному володінню нею. Власне, за любов до рідної мови, її пропаганду, згадування в лекціях імені Михайла Грушевського був звинувачений в буржуазному націоналізмі і звільнений з посади викладача.
Була улюбленою студенткою викладача Бориса Ільковича Степанишина. Навіть по закінченні інституту часто листувалися і зустрічались.
Навчаючись, добре знала Любов та Миколу Пшеничних, Петра Велесика, Миколу Березу. А Євген Шморгун - перший поетичний наставник, всіляко підтримував і заохочував творчі починання.
Серед Рівненських поетів найбільшу духовну спорідненість відчуває з поезією Миколи Тимчака, а з абстрагуючих поглядів - з творами Бориса Олійника.
По закінченні в 1972 році інституту вчителювала п. Надія 2 роки в Гощанському районі. Там же зустріла свою долю. В 1974 році якось зустрілась з Євгеном Шморгуном, який працював тоді в Березнівській районній газеті "Ленінським шляхом" завідуючим відділом. Почувши про бажання спробувати себе в журналістиці, запропонував Березнівщину. У редакції якраз було вільне місце кореспондента газети. Порадившись, молоде подружжя вирушило в Березне.
Спочатку було немало сумнівів, тривог. Думала попрацювати деякий час в газеті і знову повернутись до вчительської роботи, але сподобалось. Та й колектив однодумців зібрався. По службовій драбині пройшла від першого щабля: кореспондент, старший кореспондент, зац,- відділом, відповідальний секретар, заступник головного редактора. На останній посаді працює і в даний час.
Сама авторка про себе говорить: "Пишу небагато. Маю в доробку десь 100 віршів. Учнівських поезій не зберегла. Студентських теж мало. Але Євген Шморгун, ознайомившись із рукописом збірки "В огні кленової сваволі" зазначив, що незрілої поезії в мене немає. Зізнаюсь. Пишу мало поетичних творів. Але люблю писати про цікаві зустрічі, репортажі". Систематично друкувались твори та репортажі Надії Ярмолюк в обласній періодиці, зрідка в "Сільських вістях", "Молоді України" та інших київських виданнях та поетичних збірках ("Пісня і праця", в журналі "Жінка").
Збірка "В огні кленової сваволі" поки що єдина в творчому доробку. Уже готова до друку друга книга "Небес осінніх сивина". Але видати не можна. Треба знайти спонсора.
Надія Миколаївна про себе: "Народжена весною, а тяжію до всього осіннього. Ніколи не почуваю себе самотньою, навіть якщо довго буваю одна. Волію краще бути самою, ніж з людьми, з якими не відчуваю духовного єднання. Улюблений колір - жовтий, а квіти - хризантеми.
Маю різноманітні інтереси. Дуже люблю українські пісні, які виконує квартет "Явір" та гурт "Соколи", люблю слухати пісні, підспівую ті, що подобаються. Захоплююся співом березнівчанки Тетяни Гайчук, виконавиці пісень Федора Гощука, написаних на мої поезії "Синові" та "От ми і зустрілися, синочку".
Люблю подорожувати. Незабутні враження від подорожей в Острог, Пляшеву, на Козацькі могили. Тричі була там як кореспондент". Листаючи збірку, натрапимо на вірші, присвячені містам Львову, Рівному, Крутам. Вони захоплюють читача майстерністю спостережливості і зачудування творінням історії і людських рук. Наше сьогодення особливе тим, що купити й продати можна все. Продається краса і юність, продається волосся і людські цінності, здобуті народом віками. І на часі герої роману Ліни Костенко "Маруся Чурай" з її мерзенними Вишняками. Надія Ярмолюк по-своєму відреагувала на цей ганебний факт, взявши епіграфом слова з поеми "Маруся Чурай". В основі другого розділу книги - мотиви особистісного, інтимного спрямування, котрі в тісному переплетінні і співзвуччі з природою створюють чудові настроєві малюнки: Щодо журналістських буднів, то любить Надія Миколаївна зустрічі з цікавими особистостями. їм присвячено багато репортажів. Часто пише про сім'ї, жінок та жіночу долю. Найбільш пам"ятні матеріали - це нарис про фронтовика з Яринівки, який втратив на війні очі, і його дружину, про жінку - фронтовичку ("Червоні маки"), про сім"ю вчительки Бистрицької ЗОШ Катерини Щупак, інтерв"ю з Марією Максимівною Ваврик - вчителькою Соснівської гімназії, про долю жінки з с. Вітковичі, сім"я якої була вивезена до Іркутська, про її втечу із Сибіру і повернення пішки до Уралу і додому ("Любові заради"). Цей нарис був надрукований у рубриці "Реабілітовані історією". Епіграфом взяла слова В. Симоненка з поезії "Над Сибіром лечу": Нарис був удостоєний І премії в обласному конкурсі, присвяченому людським долям, що піддавались репресіям.
Двічі була Журналісткою року в рамках обласного конкурсу журналістів. "Люблю писати. Ще не втомилась від своєї безпосередньої роботи. Найбільшу втіху відчуваю тоді, коли завершую роботу над тим, що народжується важко", -підсумовує авторка сказане нею.
У віршах, що ввійшли до першої книжки Надії Ярмолюк, є якась особлива привабливість. Надзвичайний погляд на довколишність і вчинки людей, неповторний колорит фарб і звуків, якийсь причаєний смуток і така ж некриклива, але всепоглинаюча любов. Все це по-справжньому хвилює, переконує у справедливості твердження авторки: Складається збірка з двох розділів - "Моя трава - полин" та "Профіль у вікні". "Неважко здогадатись, - відгукується поет Б.Вербич, - що в першому зібранні поезії, в яких переважають мотиви авторського бачення, а відтак і поцінування тих процесів, що нуртували і нуртують у нашій суспільності останні десятиліття. Тут і відгомін минулої війни, і освідчення в любові до України - "синьоокого тополиного краю", і картинки із сесійного залу, коли "народні депутати вчаться мови", і переломлені в сьогодення враження від "Марусі Чурай" Ліни Костенко - словом, уся палітра переживань і думок небайдужої людини, до того ж обдарованої здатністю вилити їх в поетичні рядки", такі як от: Ввійшли в збірку поезії, написані впродовж кількох десятиліть, отож виправданим здається залишене авторкою їх датування: бачиш, як щабель за щаблем піднімається вона в осмисленні довколишнього, від дещо наївно -юнацького сприйняття її до сьогодні: Тривожить авторку людська байдужість і зневага, прикриті нещирими співчуттями. Ранять вони її так само, як і жінку - матір, син якої одружується на дівчині, що чуть-чуть накульгує. Розмова із заплаканою матір"ю вилилась у поезію "В дорозі". Щире слово взаєморозуміння і захоплення великодушністю і щирістю почуттів сина розпромінюють заплакане обличчя незнайомої супутниці: Багато строф у поетеси з суто особистого власного життя, з його буднів. Це невеликі поетичні роздуми, які висвітлюють не поета, а звичайну жінку, яка потребує уваги, любові, затишку. Читаємо про це в поезіях "О милий мій, як тяжко воскресать"', "Прасую тобі сорочки", "Яка печаль! Як високо в душі", "Та хоч би раз прикинутись дурною", "Стою на березі чужому", "Твоє мовчання, а мої слова", 'Десь ти живеш. Спішиш кудись надвечір", "Синові". Он журавлями - веселиками летять до жінки спогади, настанови бабусі, які з часом передасть вона своїм внукам: Казала бабуся: як тільки побачиш, дитино, У небі високому перші ключі журавлині, Гукай, не барися: з далеких країв, з високості До нас завітайте, веселики любі, у гості, І будеш веселою весну усю і все літо. А стануть ці птахи у вирій на зиму летіти^ Скажи: журавлі, до тепла попрощайтесь зі мною. І знов обмине тебе зустріч із смутком - журбою. Я вашу науку, бабусю, так щиро шаную, Та часом, буває, весною і влітку сумую, Бо той, хто журбу цю прогнати, розвіяти має, Про це, на біду мені, навіть і гадки не має.
Вірші Надії Ярмолюк дають добру поживу для роздумів про вчорашніх і нинішніх, про возвишене і нице. Розповідати про них - невдячна справа, бо їх просто треба прочитати. Звісно, надто доскіпливий читач може знайти в деяких поезіях рядки декларативні, позначені нашаруванням вторинності. Але їх у збірці небагато, з більшості віршів струмує свіжість думки і поетичної уяви.
Щодо останніх напрацювань автора, то значна частина їх періодично друкується в районній та обласній періодиці. Тут є зразки пейзажної, інтимної, громадянської та патріотичної лірики. Більшість із них пронизані надією на зміни, на краще життя, як от поезія "Надія":
А я - Надія. Я така живуча І незнищенна, як і ця трава. Як ранок після ночі, - неминуча, Щодень правічна, і щодень нова. А я - надія. Паростками віри Проб"ю сніги. Любов"ю зацвіту. Втечуть думки сполохані і сірі, І засміється сонце над сльоту!
На коліна у святій пошані стає авторка перед матір"ю - колгоспницею і всіма колгоспницями, на чиїх руках і мозолях винесено було у звіти можновладців захоплення колгоспним ладом:
Ви не звичні до того, та все ж цілую вам руки, Мов кора, затверділі, мов тертка, долоні шорсткі. За життя у труді, за життя із терпіння і муки На коліна стаю перед вами, мадонни сільські.
Тривожать її й події і вчинки суспільного характеру, національне питання. Болить поетесі, коли вона ще й зараз чує думки наших одноплемінників про нашу меншовартість, про поділ на "бандер" та "москалів", про дискутування на тему про мову. Тоді народжується гнівне. "Допоки ж бо, братове, нащадки Ярослава? Чи мудрість попрощалась з нами навіки9", або ''Україна мовчить. Україна боїться повірить. Україні болить - крізь віки отой біль несе... А чи манить усіх хоч малюсінька, а булава?".
Надія Миколаївна - частий гість в учнівських, студентських колективах, куди її запрошують шанувальники її творчості. Вона уміє проникливо читати свої власні твори, уміє зацікавити розмовою і бесідою на теми, що хвилюють тих, хто її оточує.