Для православних віруючих району, як, власне, і для всіх вірних України, падіння радянської атеїстичної диктатури та початок Незалежності нашої держави дало "зелену дорогу" для розбудови нових осередків святості. Хоч історія цих молодих храмів і не є такою глибокою та різнобарвною. Як тих, про які розповідалося, але все ж дає можливість нащадкам збагачувати духовну скарбницю свою, свого народу та рідного краю.
Такими святинями є наступні:
| Населений пункт | Назва храму | Рік побудови |
| Адамівка | Свято-Петро-Павлівський | 2008 |
| Березне | Свято-Троїцький | будується |
| Білка | Свято-Дмитрівський | 1994 |
| Бронне | Свято-Покровський | 1993 |
| Богуші | Свято-Казанський | 1996 |
| Велика Совпа | Свято-Чудо-Михайлівський | 1999 |
| Вільхівка | Свято-Вознесенський | 1999 |
| Вітковичі | Свято-Іллівський | 1995 |
| Городище | Свято-Різдво-Богородицький | 1994 |
| Зірне | Свято-Пантелимонівський | 1995 |
| Кам'янка | Свято-Михайлівський | будується |
| Колодязне | Свято-Вознесенський | 1993 |
| Кургани | Свято-Покровський | 1994 |
| Малинськ | Свято-Петро-Павлівський | 1992 |
| Малушка | Свято-Іоано-Богословський | 2007 |
| Михалин | Свято-Михайлівський | 1993 |
| Орлівка | Свято-Воскресенський | 1993 |
| Соснове | Свято-Володимирський | будується |
| Тишиця | Свято-Георгієвський | 1994 |
| Хотинь | Свято-Троїцький | будується |
| Яринівка | Свято-Параскевський | 1993 |
| Яцьковичі | Свято-Покровський | 1994 |
На сьогодні ці святині разом із церквами-пам?ятниками архітектури та відродженими храмами-мучениками є потужним духовним комплексом православ'я в районі.
Бані зростаючого Свято-Троїцького собору в м. Березне сіяють не лише сонячними відблисками та блакитністю поліського неба, але й духовною величчю та символікою відродження. Майбутній кафедральний собор іще в процесі будівництва, котре проходить під керівництвом благочинного протоієрея Ігоря Коспи, але богослужіння в ньому вже проходять. А до того вони здійснювалися у капличці. Малий храм, як його з любов'ю називають прихожани, був освячений для проведення служб 7 вересня 2007 року, будівельні роботи тривали аж до зими 2008 р., а на Різдвяні свята в церкві заспівали хори та весело заграли дзвони, скликаючи Божий люд до молитви та співу колядок. Шлях до такого торжества був не зовсім легкий - паперова тяганина, зібрання пожертв, пошуки спонсорів. Місце вибирали самі парафіяни, за переказами березнівчан-старожилів тут давним-давно стояла каплиця, а біля неї розміщувався будинок регента-псаломщика - як не є, але релігійно-історична основа уже була.
15 жовтня 2006 року 25 соток землі під забудову святині та хрест на місці майбутнього собору були освячені; церковна громада приступила до зодчества. Спочатку возвели, як уже мовилося, "малий храм", а через невеликий проміжок часу справа дійшла і до собору. Перша декада квітня 2008 р. - заливка бетонного поясу під фундамент собору; 2-3 червня - прокладено перший ряд цегли. А як же раділи прихожани-трудівники, змурувавши 22.08. 08. перших 100000 цегли! 15 жовтня 2009 року було встановлено основний купол з хрестом у вигляді якоря, що символізує церкву як духовне пристанище. Під час цієї події на небі зійшла веселка. Люди духовно торжествують, обіймаються з радості, весело співають дзвони! 6 березня 2010 року встановлено 4 малих куполи; і з кінця квітня цього ж року розпочато зовнішні роботи по опорядженню храму. Саме зодчество проходить за архітектурним планом архітектора В. Ткачука та під керівництвом прораба будівництва О. Сенюка. Духовними, матеріальними та трудовими зусиллями православних вірних будується потихеньку ковчег спасіння, щоб рятувати від життєвих бур тендітні пелюстки їхньої віри.
"Историко-статистическое описание церков и приходов Волынской епархии" М. Теодоровича, видане на прикінці ХІХ ст., розповідає, що с. Адамівка належало до Губківського приходу, після знищення у воєнні роки Свято-Параскевської церкви якого аж до 2000-х років вірні Адамівки духовно окормлялися в Свято-Троїцькому храмі с. Великі Селища. Тільки у 2002 році адамівчани зареєструвалась як окрема православна громада. Свято-Петропавлівська церква починала виростати як невеличка каплиця, котра переросла у чудовий храм завдяки головному меценату її будівництва П.Белюшку, котрий і місце вибирав, щоб було зручно усім - і адамівцям, і жителям села Іванівка, адже храм стоїть якраз на межі двох населених пунктів. Освячення престолу 5 травня 2008 року проводив архієпископ Сарненський і Поліський Анатолій (Гладкий). Церкву в Адамівці дуже добре видно з гори, на якій стоїть теперішній Губківський Свято-Вознесенський храм, котрий по-батьківськи з радістю крізь роки може спостерігати духовну велич своїх недавніх підопічних.
На стадіон с. Білка постійно приходив юродивий місцевий дід Андрій, ставав і молився. Білчани сміялися, крутили пальцем біля скроні… Та одного разу сталося диво і на місці колишнього стадіону зросла невеличка двобанева церковка на кошти, до речі, тих же жителів села. Організатором благої ідеї розбудови святині був місцевий житель А. Радіонов, котрий і став її старостою.
У 1993 р. заклали камінь і освятили місце під спорудження Свято-Дмитрівської церкви.. На будматеріали збирали усі православні села - в той рік повимокала у людей картопля і як компенсацію держава виплачувала гроші, які селяни, за рішенням сходу села, повіддавали на будівництво святині. 8 листопада 1994 року на Дмитрія храм було освячено благочинним о. Адамом Бондарем. Історія цього храму звертається до Висот "Дивні діла Твої, Господи!", крокуючи слідами молитов юродивого діда Андрія, завдяки твердій ревності "по Бозі" старости Андрія Дмитровича та палко жевріючій вірі білчан.
В с. Бронне, вірні якого довгий час відносились до церковної громади с. Полян, першим підняв питання про будівництво храму М.Кононець і 31 березня 1993 року рішенням сесії сільської ради було виділено земельну ділянку під Свято-Покровський храм. На сході села було затверджено церковний притч - старосту, касира та членів "двадцятки". І вже 4 квітня того ж року було освячено місце під будівництво святині. Довгоочікувана усіма правовірними бронненцями церква виросла за декілька років - кошти на здійснення своєї мрії збирали усім селом, велику фінансову та матеріальну допомогу надав колгосп "Хлібороб" в особі його голови Велесика П.І., одним із найбільших спонсорів став депутат Верховної Ради України Шершун М.Х. 14 квітня 1994 було здійснено перше богослужіння, 14 жовтня того ж року на Покрову відбувся перший престольний празник та охрещене перше немовля Васильця Олексія, 11 січня 1995 року - освячення новозбудованого храму, а 7 травня - перше вінчання подружжя Бойчуків Ігоря та Світлани; у 2001 році закінчено розпис іконостаса, а протягом 2001-2003 рр. було докуплено богослужбові книги, дарохранительницю, хрест запрестольний та іншу церковну утвар, у лютому 2007 р. - проведено електричне опалення. Головною святинею храму є ікона святого Миколи Чудотворця, котра обновилась вдома у місцевого жителя П. Онищука - вона була передана до церкви, шанується прихожанами й донині. Сьогодні храм - основна окраса села, кількість його прихожан перевищує півтисячі, - і не дивно, адже його народження так довго чекали!
До побудови місцевої Свято-Казанської церкви в Богушах село належало до приходу с. Князівка. 4 листопада 1996 року тодішнім благочинним Березнівського району о. Адамом Бондарем та священиками Голубнівської, Городищанської і Зірненської церков під богослужбові піснеспіви орлівського Свято-Воскресенського хору відбулося освячення місця під будівництво сільського храму, а 15 січня 2003 року - освячення нововозведеної святині. На цій знаменній для села події було багато гостей, котрі розділили з богушівцями їхню радість: 15 священиків, депутат Верховної Ради М. Шершун, тодішні заступник голови Рівненської облдержадміністрації В. Крока, голова Березнівської райдержадміністрації Л. Каменчук, голова райради Ю. Мірчук, підприємці І. Осійчук, Н. Ковбар, котрі разом з С. Васильцем, П. Мулявко, О. Данильчуком, П. Дубасом, Л. Івановим та ін. величезною мірою допомогли вірним с. Богуші збудувати власну святиню. Зодчество цього корабля спасіння душ людських проводилось згідно з проектом районного архітектора С. Клімова бригадою будівельників під керівництвом О. Осійчука. На даний час тривають художні роботи, котрі здійснюють нинішній староста церкви Р. Василець та його помічник О. Ясковець. Храм побудований на кладовищі, адже спочатку планувалося звести лише капличку, та завдяки спонсорській допомозі вищезгаданих меценатів, наполегливості, матеріальній та молитовній праці багатьох богушівців у селі постала справжня духовна твердиня православ'я.
А історія церкви у с. Велика Совпа така. Храм спочатку планувалося звести між Хмелівкою та сусіднім селом Велика Совпа з розрахунком на один прихід, але совпівці зажадали мати власну святиню. Тим більше, що спроба зробити це уже була. На початку 50-х років ХХ ст. мешканці села звернулись із повідомленням до тодішнього голови Хмелівської сільської ради, до якої входить і донині В. Совпа, І. Мельника про те, що вони зібрали за власні кошти матеріал на побудову у своєму селі власного храму і хотіли б у найближчому часі реалізувати свій задум. Голова поїхав до району за дозволом на зведення релігійної установи, але натомість отримав відмову і наказ - на придбані матеріали побудувати сільський клуб. Незважаючи на протест громади, у 1950-52 рр. у Великій Совпі виріс "осередок культури і мистецтва", а селяни продовжували справляти свої духовні потреби у Свято-Троїцькій церковці села Великі Селища, а згодом - у новозбудованій хмелівській Свято-Михайлівській церкві. Аж у 1997 році сільським головою М. Кокотою були зібрані збори, на якому ідея будівництва храму увінчалася успіхом. І зразу ж почалась паперова "тяганина", постійні поїздки в район, область для отримання дозволів, розробки документації. Активну участь в цьому всьому брали місцеві жителі І. Мосійчук, Ф. Тимощук, М. Сульжик та інші…
В літописі храму датою початку будівництва записане 20 березня 1997 року, а освячення - 22 грудня 1999 р. Спонсором будівництва, як і в далекі 50-ті, була церковна громада, яка його і очолила. Зодчество проходило за проектом районного архітектора С. Клімова, основний матеріал - дерево; площа головної частини храму - 13?7м?, на храмі є дзвіниця. Знову ж таки коштом громади у 2008-2009 роках споруда була обшальована пластиком. Отак через випробування Бог дарує те, чого так не вистачає віруючим у Нього.
До давнього поліського храму довгий час приходили молитися і прихожани с. Вільхівка. Сьогодні вони мають свій Свято-Вознесенський храм, який постав з колишнього старого шкільного приміщення, яке, в свою чергу, було переобладнане для "храму науки" з довоєнної німецької кірхи. До споруди добудували притвор та три куполи, по-церковному обладнали всередині. На сьогодні вільхівський храм став духовним пристанищем і для жителів Грушівки, Медведівки, Гути, Ялинівки, населені пункти яких і створюють прихід.
Будівництво розпочалося іще в 1999 році, а отпуст, тобто освячення церкви відбулося аж у 2002 році 21 травня на свято Іоана Богослова. Але, за храмовим літописом, перше богослужіння відбулося того ж 99-го року, за тиждень до Різдва Христового. Мабуть, величезну духовну потребу мали підопічні вільхівської церкви, якщо почали молитися серед риштовання. В народі кажуть, не місце красить людину, а людина місце, в даному випадку цією прикрасою стала глибока людська віра.
Довгий час не мали власної церкви і православні жителі с. Вітковичі, на молитви ходили переважно до Березного, адже село належало приходу березнівського Свято-Миколаївського храму. Пам'ятним для громади вірних став 1992 рік, в якому заклали перший камінь під будівництво церкви, а в 1995 році 2 вересня відбулося її освячення. Так на кошти прихожан у Вітковичах виросла святиня на честь пророка Божого Іллі. Храм збудували за проектом районного архітектора С. Клімова - парабової форми, цегляний, з трьома банями - над вівтарною частиною, центральною і над дзіницею, яка з'єднана із храмом, внутрішній розпис здійснений на стінах церкви. На освячення приїздив правлячий архієрей Сарненський і Поліський Анатолій, котрий благословив святкувати престольний празник 2 серпня - для прославлення великого із пророків Іллі. Цим же правлячим єпископом після возведення у селі нового мосту і сільської ради відбулося і їх торжественне освячення. Тепер вітковчани мають власний осередок православ'я, який завжди для них буде фортецею від душевного неспокою і тривог, адже так важливо у хвилини печалі бути з Тим, Хто тебе розуміє найбільше…
Про Різдво-Богородицький храм у с. Городище можна сказати те, що городищанська православна святиня дійсно оригінальна: чотири кліроси - два верхніх і два нижніх, що нагадує елементи архітектоніки собору; незвичайний і іконостас, зроблений із гіпсу місцевим скульптором і художником П. Гуриним, котрий виготовив також перила та сходи на верхні кліроси і розписав церкву. Раніше до побудови цього цегляного храму городищанці відвідували відправи у Різдво-Богородицькій церкві Березного, в так званій "Селецькій", а коли побудували свою, освятили престол також на честь Різдва Богородиці, віддавши своєрідну подяку святині, котра довгий час духовно прихищала їх. І от у травні 1992 року у присутності тодішнього благочинного протоієрея Адама Бондаря та декількох священників був закладений камінь на будівництво святині, котре тривало до 1994 року, в якому 18 вересня іще при першому священнику о. Володимиру Цимбалюку владикою Анатолієм відбулося її освячення. Дякуючи районній архітектурі, прорабу П. Гурчику, а найперш засновнику будівництва голові колгоспу Ф. Боровцю, котрий очолив парафіяльну раду, і почалося місцеве зодчество.
Місце на возведення церкви вибране не будь-як, а Божим промислом: старожили розповідають, що колись давно, більше ста років тому в селі проживав чоловік, як кажуть, несповна розуму, який постійно ходив на той пагорб, де зараз стоїть храм, і ставив на землі хрестик. Євангеліє наголошує, що приховав Господь мудрість від сильних світу цього і дав її тим, хто творить Його волю. Чи не цей випадок один із прикладів Його святої і несподіваної волі?
Факти про початки зростання та подальшу долю Свято-Пантелимоновського храму, що в с. Зірне - іще одна цікава історія з життя новозбудованих православних святинь району. 4 травня 1993 року відбулося освячення місця та закладка каменю, а через рік і одинадцять місяців, тобто 9 квітня 1995 року на Вербну неділю відправилось перше богослужіння, 12 серпня того ж року нинішнім архієпископом Рівненським і Острозьким Варфоломієм був освячений трибаневий храм на честь мученика і цілителя Пантелимона. До побудови церкви людей "підбив" тодішній директор Зірненського спиртзаводу Г. Мироненко, - ділиться фактами з життя свого приходу батюшка Іоанн. - Розповідали згодом мої прихожанки, що йшли якось на богослужіння, як завжди, до березнівського Свято-Миколаївського храму, аж стоїть на прохідній Геннадій Андрійович і, побачивши односельчанок, запитує, куди йдуть, ті відповіли, що в Березне на службу, а він їм каже: "Чого ж так далеко ходити? Зараз такий час, що можна і в себе побудувати церкву." Почав потім матеріально та фінансово опікуватися цією справою. До цих пір паства новозбудованого храму добром згадує свого мецената, котрий також благоустроїв сільське кладовище. Мироненко був дуже хворий і помер у розцвіті життя, так і кажуть мої прихожани: "Людей підняв до будівництва і помер". Добру справу меценатства продовжив наступник за посадою Мироненка директор спиртзаводу Р. Соловей, котрий також вклав левову частку у возведення Свято-Пантелимоновського храму. Роботи по будівництву проходили при голові сільської ради Й. Петрику, а очолював їх місцевий житель Ціпан П.І. Церква побудована у стилі нового зодчества - з цегли, всередині оштукатурена та пошпакльована, зовні - штукатурка, на яку нанесена "шуба"; у 2008 р. поміняно та позолочено бані, перекрито весь храм; "родзинкою" церкви є ікони у стилі літографії, закуплені у Білій Церкві. За статистичними даними державної реєстрації релігійних установ та громад в Березнівському районі зірненська православна громада є однією з найбільших - 1200 віруючих. В народі кажуть, не місце красить людину, а людина місце, а Святе Письмо гласить, що Тілом Христовим є Церква, а Церква - це ми -люди.
Свято-Михайлівський храм у с. Кам?янка виростає прямо на кладовищі. Місцеві віруючи при виборі місця керувалися давньою православною традицією - будувати святиню на місцях вічного спокою в знак того, що перед Богом усі живі, а смерті немає. До цього релігійна громада входила до приходу с. Яблуне. У 2002 році Високопреосвященнішим архієпископом Рівненським та Острозьким Анатолієм було освячене місце під будівництво майбутнього трибаневого храму. Спонсорську допомогу для святої справи парафіяльній громаді, котра, фактично, і фінансувала будівництво, надавали такі меценати як фірма "Рівнегаз", цегляний завод (Олександрія), В. Крока. Прихожани майбутнього храму взяли на себе і всю будівельну справу, а прорабом, який вів усе будівництво, вибрали односельчанина О. Синюка. Храм практично зведений, але будівельні та благоустроєві роботи іще тривають.
Літопис Свято-Вознесенського храму, що в с. Колодязне, розповідає цікаву історію іще однієї православної громади району. 17 грудня 1991 року в оселі Н. Булавіної в присутності 60 чоловік відбулися перші збори православної громади села, де й було обрано першу парафіяльну раду та обговорено статут, що за рішенням зборів був направлений в Рівненську єпархію архієпископу Іринею для підтримки в державній реєстрації новоутвореної релігійної громади. Літопис зазначає, що багато односельців пішли проти побудови власної святині, проте після оновлення 7-8 січня 1992 року в оселі громадянина А. Булавіна Іверської ікони Божої Матері багато хто повірив у високу ідею возведення свого храму, і будівництво було все-таки розпочато. Один з місцевих жителів П. Гуринчук вдало зазначив: "Кожен будує хату однією сім?єю, а чотири хати - і буде храм. Так що ми хоча і в малій кількості, а можемо збудувати церкву!" Віряни почали збирати кошти на будівництво - так як тривали різдвяні свята, виникла ідея заробляти на будівництво колядками, - обійшли своїх земляків, пішли колядувати групами в інші населені пункти - Моквин, Хотин, Білку, Друхів, Соснове, Березне. До справи долучились і місцеві дітлахи, які увесь свій дитячий зарібок віддавали в церковну касу на придбання будівельного матеріалу. І от в лютому 1992 р. було відведено земельну ділянку у присутності голови райради В. Кроки та головного архітектора району С. Клімова, почали сюди завозити цеглу. На камінь не вистачило грошей і помічник старости Ф. Бондар поїхав і уклав договір з Березнівською шляхобудівельною дільницею добудувати в кар'єрі майстерню людьми села, а за те отримати 150 м? каменю. Договір був здійснений. 25 лютого того ж року іноками Межиріцького монастиря (Острозький район) було відслужено молебень на місці будівництва у присутності благочинного Адама і священиків та хресним ходом було обнесено оновлену Іверську ікону, а 8 квітня на день архангела Гавриїла було освячено місце та закладено перший камінь, котрий виготовив Ковальчук Ф.В. з надписами ким і при кому це здійснювалось. Будівництво храму розпочато: головний архітектор - О. Бондар, бригадир - Ф. Бондар, багато колодязненців трудились на будівництві, дітьми кожного дня там читався Псалтир. Велику допомогу у придбанні матеріалів надавали І. Бондар, Ф. Меленчук, О. Бабак, М. Люшин, І. Щирук, В. Сазонов, М. Омельчук та місцевий колгосп під керівництвом його голови Д. Раданчука. На Вербну неділю 1993 року було відправлено перше богослужіння, хресним ходом перенесена оновлена Іверська ікона Богородиці, 23 квітня того ж року владикою Іринеєм храм був освячений. До освячення храму А. Сільковський виготовив Царські ворота, а О. Огородник написала до них перші ікони. 12 вересня пройшла заміна церковної ради. Протягом 1995 року силами прихожан було розписано і огороджено храм, у 2007 - закінчено будівництво церковного будинку. Головною подією життя храму колодязненці вважають візит до їхнього села Почаївської ікони Божої Матері, котрий відбувся 28 жовтня 1993 року.
Церква в с. Кургани також побудована в часи, коли почалась відроджуватись церковність. Раніше, до побудови Свято-Покровського храму, православна громада входила до приходу с. Яблуне. Проте у 1992 році було освячене виділене під будівництво церкви місце, а вже в 1994 у селі красувалася святиня, котра радує своїх прихожан сакральним відблиском двох великих та двох малих бань. Храм виріс за великої матеріальної опіки cамих прихожан, котрі трудилися для збору пожертв на побудову свого храму - їздили на зарібки, здавали картоплю… Дечим допомагав і тодішній колгосп, голова якого, виділяючи допомогу так і зазначив: "Щоб мене люди згадували!". Святиня виросла прямо в центрі села, іще тривають роботи по її благоустрою, адже фінансовий дохід приходу, на жаль, невеликий, що стримує створення у храмі повноцінного церковного інтер'єру, зокрема, не завершений іконостас, на місці якого просто стоять ікони. Але прихожани свято вірять у те, що Господь все ж таки сподобить добудувати їхній ковчег святості, у якому знаходить спокій кожне нужденне серце. А віра, як ми знаємо, творить дива!
На початку 1990 р. жителі с. Малинськ вирішили побудувати церкву у своєму селі, місце обрали у присутності представників сільської ради на розі вулиць Першотравневої і Молодіжної, до цього православне населення ходило молитися до Свято-Михайлівської церкви, що в Полянах. 2 вересня 1990 р. було освячено місце, призначене для святині; на цій значній для села події були присутні гості - священники зі Степаня, Кричильська та тодішній благочинний Костопільського району отець Степан, який і заклав камінь під престол. Будівництво храму почалося зразу ж після освяченням місця. Архітектурному проекту громада завдячує сім?ї Демешків. Кошти на будівництво жертвували як місцеві жителі, так і мешканці сусідніх сіл. У возведенні сільської святині брали участь усі жителі села православної віри - кожен хотів залишити частинку свого труда для духовної спадщини своїм нащадкам. Місцеві жінки частували по-черзі зодчих смачними обідами. Храмові бані були встановлені приїжджими майстрами із с. Князівка. Організаторами будови були місцеві жителі І. Хильчук, І. Зубик, О. Зубик, Я. Зубик, П. Чміль, І. Хімін, М. Холод. Велику матеріальну підтримку церковна громада отримала від Малинського лісництва та Березнівського лісгоспу, сприяли виписці лісу для будівництва тодішній директор Березнівського лісгоспу М. Гуйдаш, головний інженер І. Дзьоба; чималу фінансову допомогу во славу Божу надали Б. Потапчук, В. Зелінський, М. Антонов, О. Удодик, А. Онищук, Ж. Мирончик (Козак).
8 листопада 1991 року було освячено першого центрального хреста, 31 березня 1992 р. - встановлено хрест на вівтар, а у квітні 1992 року - встановлено хрест на дзвіниці, 25 березня того ж року відбулося перше богослужіння, на яке був запрошений священник із Полян, на приході якого так довго духовно окормлялися малинці, і вже 2 вересня 92-го благочинним Березнівського району протоієреєм Адамом Бондарем під молитовний спів місцевого церковного хору, яким на той час керувала регент Лариса Лисичук, було освячено новозбудовану церкву. Розписував храм пізніший його настоятель о Василій Капітанюк, іконописну роботу якого згодом завершив теперішній настоятель о. Володимир Гнесь.
Нині селяни святкують престольний празник 12 липня - у день пам?яті святих першоверховних апостолів Петра і Павла, - тепер кожен може втішити втомлене серце у своїй рідній святині, де кожна свіча палає вірою, випромінюється надією та зігріває любов?ю до Бога, ближнього та рідного краю.
Довгий період задовольняли свою духовну потребу по інших приходах і православні із с. Малушка - то до Малинську на служби, то в Сарни чи в Немовичі добиралися… А в 2003 році Господь сподобив закласти камінь на власну церкву, престол якої у 2007 р. освятили на честь апостола Іоанна Богослова, в тому ж 2007 році відбулося освячення і самої церкви. Роботи по благоустрою святині іще тривають, розписом та іконописом займається її теперішній настоятель о. Іоанн Годун. Служби проходять під свічкове освітлення, бо електричного ще немає, триває розпис іконостасу.
Ще одна новозбудована святиня красується у с. Михалин. Раніше село належало до приходу с. Балашівка, і вже з хвилею розбудов храмів у 1992 році михалинці почали будувати свій власний сільський храм, котрий 18 вересня 1993 року владика Іриней освятив на честь архистратига Михаїла. На будівництво храму жертвували люди. Велику допомогу матеріально надали Березнівський лісгосп в особі його директора М. Гуйдаша, Балашівське лісництво (Ю. Гапон), Бобрівське лісництво (Б. Мосійчук), Березнівське лісництво (Я. Мойсеєць). А саме будівництво очолив церковний староста С. Федас, активно йому допомагали, зокрема, М. Прокопчик, В. Лясковець, Ю. Федас з сім?єю, котрий нині в дияконському сані служить Богові в Онишківцях, що біля Почаєва. Розписом церкви займалась бригада з Корецького району, вони ж розписували церкви і в Лінчині, і в Березному. Храм затишний, світлий, і, як стверджують його прихожани, найкращий. В світі є речі, котрі наближаються до ідеалів світу цього і, можливо, те що є в нас простіше і скромніше, якраз і найрідніше.
Престоли, освячені на честь Святого Христового Воскресіння - рідкість в Україні, один із них -в с. Орлівка, котре раніше належало до Полянського приходу. Будівництво святині тривало рівно три роки, котре почалось 26 червня 1991 року, а вже у 1993 році відбулося перше богослужіння - владикою Іринеєм 26 травня пройшло освячення храму. Святиня постала за матеріальної та духовної підтримки прихожан, фінансово допомагали місцеві організації, значно допоміг В. Крока, постійними меценатами приходу є сім?я Галагуз. 4 січня 2009 року з церковної дзвіниці залунали нові дзвони - пожертва колишнього голови райдержадміністрації В. Іванова. Архітектором та головним зодчим був уже нині покійний місцевий житель, за професією будівельник І. Іванов з доньками Олею та Ніною, - саме завдяки його сплануванню виріс чудовий храм із загальною площею 201,4 кв.м. Організаційними питаннями будівництва та пожертв на цю справу займались жінки з церковної громади Н. Федорук, Н. Лопачук, О.Іванова і ще одна О. Іванова; великий внесок у возведення святині зробили також П. Федорук, М. Іванов, С. Хильчук, Ю. Фомін, А. Лопачук, С. Ващук, Н. Ясковець, О. Лазутчик, Р. Редько, О. Іванов, С. Коваль, Р. Бойчук та інші. Особливостями приходу є те, що під час богослужіння не вмикається світло, а використовуються свічі, навіть на паникадилі, у храмі немає штучних квітів і дуже часто відправляються нічні служби - все як у першохристиян - просто, щиро, з подвигом…
Будівництво нового Свято-Володимирського храму в смт. Сосновому іще триває. Чудом, що наголошує на благій ідеї возведенням у селищі святині, як вважають його прихожани, є віщий сон одного місцевого вірянина: ніби йшло дуже багато людей в напрямку до розпочатої церкви, які на запитання чоловіка "Куди йдете?" відповіли, що йдуть зустрічати князя Володимира. Майбутню духовну семибаневу окрасу села соснівчани, котрі раніше були прихожанами церкви в с. Великі Селища, возводять своїми силами, багато чим допомагає підприємець О. Рудь, лісовий матеріал - пожертва соснівського лісгоспу в особі його директора П. Белюшка. Місце для молодої святині обирав помічник старости Г. Бабчук, з думкою якого громада охоче погодилась - зручно буде добиратися всім. Архітектура цікава - ззовні храм обкладений червоною цеглою і здалеку святиня здається вогняним стовпом загальної молитви односельчан, що з'єднує небо і землю.
1994 рік виявився для жителів с. Тишиця історичним - 23 лютого колишні прихожани Полянськогого храму відсвяткували освячення власної сільської церкви на честь святого Георгія Побідоносця, яку за рішенням церковної громади возвели прямо в центрі села. Для перебудови на церкву місцева влада виділила приміщення старого клубу, над яким прихожани звели купол та обладнали всередині. Що наводить на думку: не завжди потрібні висоти і широти, щоб бути з Богом: Він Такий великий, що заповнює увесь Всесвіт і Такий малий, що поміщається у серці.
Третє тисячоліття внесло зміни і у духовно-релігійне життя с. Хотинь - молитовними та матеріальними зусиллями жителів хутора Хотинь виростає церква-сусідка Свято-Покровського монастиря. До сотні прихожан лівобережжя Случа зареєстрували себе як церковна громада у 2007 році. Ідея побудови іще однієї святині в селі визрівала давно, адже тим вірянам, котрі жили на хуторі, складно було добиратися на богослужіння під час розливу річки, інших природних негараздах. Будівництво іще триває, але стіни та жовті бані майбутнього Свято-Троїцького храму ще з дороги видніються тим, хто хоче вловити їхню велич і красу.
Село Яринівка віддавна входило до приходу с. Яблунне. Відтоді як яблунський храм за радянсько-атеїстичних часів перестав функціонувати, яринівські православні з 1982 р. входили до релігійної громади с. Мирне Костопільського району, а після відбудови Свято-Параскевської церкви стали знову ходити молитись у Яблуне. В 1993 році в Яринівці заблищала баня та голосно заграли три дзвони новозбудованої церкви, престол якої жителі села у квітні освятили на честь мучениці Параскеви. Церква виростала силами прихожан, багато допомагав будівництву голова нині уже недіючого місцевого колгоспу І. Бондар - транспортом, лісом. Сам храм дерев?яний, з дзвіницею, розписаний в 2009 році, проходять іще роботи по благоустрою - робиться іконостас, паламарка. Духовною прикрасою церкви є оновлений образ Богородиці. Церква розміщена у центрі села біля школи, з другого боку якої - загальна могила, де поховано більше трьохсот чоловік, загиблих під час війни, - у Бога немає мертвих, а людська пам'ять дарує незгасаюче життя на цій невічній землі…
"Будуйте свою церкву!" - подав високу ідею священник балашівського храму о. Олександр Мамчур прихожанам, котрі приходили на відправи з Яцьковичів. Люди вхопились за неї і у с. Яцьковичі закрасувався трьома банями Свято-Покровський храм. Раніше Яцьковичі входили до балашівського приходу, а яцьковичани ходили на богослужіння то в Балашівку, то в Хотинь. З дослідження О. Боровець "Історія мого села" дізнаємося, що у 1912 році цар Микола ІІ подарував селу 100 рублів золота і запропонував на них побудувати або церкву, або школу. Люди вирішили возвести "храм науки", адже ходити до хотинської святині було недалеко. З благословення тодішнього благочинного протоієрея Адама Бондаря 22 березня 1992 року відбулося освячення місця та закладка першого каменю під будівництво сільської церкви. Через два роки, а саме 22 лютого 1994 року, владикою Анатолієм, тоді ще Рівненським і Острозьким, був освячений уже збудований храм. Зібрання коштів на будівництво церковна громада взяла на себе, дуже допомагала сільська рада у особі її голови Т. Ліскової та місцевий колгосп на чолі з його головою В. Люшиним. Архітектурний проект храму взяли з Губківської церкви, а будівельні роботи найбільше взяли на себе Т. Шевчук, А. Філімонов та А. Стрілець, котрому навіть було видіння - під час того, як ставили бані церкву, від них до неба відходили різнокольорові хрести. Місце для майбутньої святині вибирали люди - в центрі села, де недалеко колись стояв костел. Літом 2009 року провели опалення, раніше храм опалювався "буржуйкою". Як найбільша святиня храму, шанується ікона Амфілохія Почаївського з частинкою від його мощів. При церкві функціонує церковний хор, яким керує матушка Наталія, раніше його очолювала доїжджа із Березного регент Л. Наулік. При громаді спостерігалися духовні та тілесні зцілення. Храм - це корабель спасіння у морі життєвих проблем, основне, скинути якір, коли хвилі перевищують 12 балів шкали; потрібно триматись, адже на березі покірно омиє наші втомлені душі його Господар.
Така розбудова нових православних осередків у районі стала своєрідною аксіомою того факту, що населення цього краю найбільше за все потребує воз'єднання з Творцем, наближенням до того Первоначала людської душі, а відтак і свідомості. Люди будують храми, немов запалюють свічі віри, вогонь яких потрібно плекати від життєвих ураганів, від злої руки та лукавого подиху. Вони неодмінно освітять шлях!.
