Борис Тимофійович Боровець член спілки письменників України, автор книг "На берегах печалі", "Перехресні дороги", "Пророчий знак полів", "Голос трави", "Фанат, або хроніка одного життя", "Поліття" .
Колискою літературної творчості Бориса Боровця теж є Березнівщина.
Благословенне будь, село,
Де я на білий світ з"явився,
Де світ оцей любити вчився,
Пізнаючи добро і зло, -
Так писав про місце свого народження сам письменник. Та й вигойдувалась вона, та колиска, у мальовничому селі, вдягненому у зелену вишиванку лісу. Назва йому - Яцьковичі. І сталося це 3 січня 1949 року, за паспортом, а насправді - 5 грудня 1948 року. Сім'я звичайних селян із середнім достатком. Босоноге дитинство пройшло в рідному селі. Тут Борис навчався до 8-го класу. Потім ще три роки вчився у Балашівській середній школі (тоді школа теж була одинадцятирічною).
1966 рік. Позаду випускні екзамени. На руках атестат про закінчення школи. Юнак, ввібравши в серце тихі, некрикливі барви рідної землі, мамину пісню та батькову науку, з першої спроби здолав доволі високу планку вступних іспитів та конкурсного відбору і став студентом Рівненського педагогічного інституту філологічного факультету. За спогадами письменника, потребу говорити віршами відчув ще в старших класах. Очевидно, дався в знаки безпосередній вплив вчителя-поета Андрія Яворського, який сам писав вірші (друкували їх у районці) і всіляко заохочував до творчості своїх вихованців. Пам"ятає Борис Тимофіиович Яценю Тимофія Сидоровича, теж вчителя, який умів виявити і заохотити юні обдарування. Завдяки йому декілька випускників сільської школи наважились зав"язати листування зі школою молодого журналіста, яку організувала зональна Львівська газета "Ленінська молодь". Називалась ця школа "Гарт". Боровець теж був заочним слухачем цієї школи. На сторінках газети вперше з'явилася його критична замітка про те, як колгоспний бригадир наказав переорати плугами сільський стадіон -місце відпочинку і дозвілля молоді села, віддаленого на ЗО км від райцентру. Правда, ця публікація в "Ленінській молоді" була першою і останньою.
Роки навчання в педінституті позначені активною участю в житті факультету філології, групи майбутніх вчителів української мови та літератури. При інституті працювала літературна студія під керівництвом викладача Миколи Кузьменка. Цей мудрий наставник умів зібрати навколо себе усіх, хто хоч раз спробував себе в літературі чи журналістиці. "Я був скромним вихідцем із віддаленого села, - згадує Борис Тимофійович, - а на заняття студії приходили кореспонденти обласної газети, журналісти. Часто бував у нас Євген Шморгун, на той час уже працівник обласної газети "Червоний прапор". Разом зі мною до студії ходили однокурсники. Серед них - Петро Цецик (наші життєві шляхи ще не раз перетнуться). Відвідував її і Петро Велесик, член спілки письменників Рівненщини".
Студенти збирались, попередньо читали твори один одного, обговорювали їх, виступали по радіо, друкували свої твори в газетах, давали рецензії на твори інших авторів. Ця літературна студія була творчою майстернею молодих талантів. Роки студентства спонукали Бориса Тимофійовича до написання новел. Майже всі вони вміщені були в студентських стіннівках та альманахах. Поетичних творів було небагато.
По закінченні інституту у 1971 році був направлений вчителювати у Голубнівську середню школу. Якось сама по собі налагодилась співпраця з районною газетою "Ленінським шляхом". Надсилав туди замітки, поезії. А 1972 року в школу приїхали керівники району і запросили молодого вчителя на посаду кореспондента районної газети, потім організатора районного радіомовлення. Два роки працював у газеті, потім був обраний другим секретарем Березнівського райкому комсомолу, тоді - першим. У 80-х роках - працівник райкому партії. Був направлений у Вищу партійну школу при ЦК Компартії України. Вчився на відділенні журналістики.
З 1990 року - заступник редактора районної газети, з 1991 - головний редактор. Працює ним і сьогодні. Користується повагою колег. В цьому невеликому колективі не тільки журналістикою, а й літературною творчістю займається троє людей. Це теж є штрихом до портрета головного редактора і поета Бориса Тимофійовича Боровця.
Вчився, писав вірші, мріяв про першу поетичну книжку. Але подібні мрії у 70-80 роки втілити в життя було нелегко. У 1993 році систематизував написане і поніс до уже згадуваного раніше Петра Цецика - однокурсника, який очолював тоді редакційно-видавничий відділ облполіграфвидаву. Він же став редактором першої збірки "На берегах печалі", яка була видана у цьому ж році.
Схвальний відгук на збірку дав Андрій Кондратюк у передньому слові. "Як людину лагідну, уважну до чужих проблем і чужого горя, я знаю Бориса Боровця давно. Але тільки недавно дізнався, що він пише вірші. На прочитання свій рукопис Борис Тимофійович передав несміло, із тим характерним хвилюванням, що часто є промовистою ознакою справжності у творчості.
У багатьох віршах автор із висоти сьогоднішнього дня, у фокусі власного сумління осмислює дні минулі, й гостра "провина безневинна" мимоволі обпікає серце ліричного героя. Слова Антуана де Сент-Екзюпері "Ми не вимагаємо безсмертя, але нам нестерпно бачити, як учинки й речі раптово втрачають свій глузд", поставлені епіграфом до одного з віршів, либонь, найточніше передають подібні настрої і душевні стани".
Він писав, що автор залюблений у свій край тихою, з ознакою смутку, любов"ю. Поетичні знаки рідної землі завважує око і ловить душа в довколишніх пейзажах, у явищах природи, у безперервній змінюваності барв і звуків:
Одвічний пошук - мов пекельна мука Співзвучного своїм надіям звука.
І те, що потяг "рветься на простір, у села заснулі", а зупинився серед міських мурів, будить тугу.
Колись кимось зронене "Найжорстокіші люди - діти" так довго не полишає серця ліричного героя. А рівночасно й читача змушує замислитись".
Поезії збірки містять декілька роздумів : "Стоголосі вітри", "Уїтменівські мотиви", "Етюди року", "В огні і холоді любові", "Переклади". Щодо перекладів, то є тут поезії Бертольда Брехта (Німеччина), Євгенія Винокурова, Роберта Рождественського, Миколи Трянкіна, Якова Козловського (Росія), Аркадзя Куляшова, Василя Зуйонка, Сергія Панізніка, Миколи Федзюковіча, Юрка Гаврука (Білорусія).
Вірші містять той заряд інтелектуальності, що в багатьох моментах творить красу думки. Вона для вдумливого, не сквапного на екстравагантні виверти слова читача. Бо все в ній, як ото в пісні співається, просте і справжнє, мов природа чи вечеря на столі.
І навіть у вишуканих, на перший погляд "Уїтменівських мотивах", перекладах зарубіжних поетів відчувається нерозривний зв"язок автора з рідною поліською землею, її тихою, обпаленою Чорнобилем красою, всепрощальною материнською любов"ю.
А "Стоголосі вітри"! Ось вони тихесенько витають в гробниці музею "Козацькі могили". А тут виспівують сонет Довбушу і горі Довбушанці і летять до поліських Соколиних гір. Вони, оці вітри, навіюють спогади юності, народжуючи рядки:
Простіть мені, впокоєні і сущі,
Що суд неправий згарячу чинив,
Ішов життям, немов горіхи лущив,
У пошуках і слави, і чинів.
("Простіть мені, впокоєні і сущі")
А хіба не змусять думати про людей і їхні вчинки рядки поезії "Деяким землячкам - "патріотам", епіграфом до якої автор узяв слова Евангелія від Луки, 6,37 "Не звинувачуйте, і вас не звинуватять, не осуджуйте, і вас не осудять":
А ви ж бо судите,
О, як ви судите!
Керманичів вчорашніх і вождів,
Ховаючи у затінок
облудливо
Неправедно прожиту низку днів.
Б"єте себе у груди
возвеличено,
Що й ви ішли з неправдою
на тан,
З надією, що будете помічені
Шмат пирога дістанеться і вам.
Народе зболений,
Не дай їм знов лукавити,
І фарисейству ницому - не вір,
Коли почнуть нових пророків славити,
І підіймать до недосяжних зір.
"Перехресні дороги" - друга збірка Бориса Боровця. Видана теж в облполіграфвидаві під редагуванням Петра Цецика в 1995 році. Мотиви збірки різноманітні: лірично-автобіографічні ("Відлунням давньої пори", "Зустріч", "Був дощ, був вітер, і була ти...", "Літа ідуть"), історичні ("На святкуванні 340-річчя Берестецької битви", "Батурин"), екологічні ("А ви бачили, як помирають дерева...", "Над пораненим птахом", "Спогад дитинства"), психологічні та моральні (поема "Навський Великдень").
Кожна з поезій збірки - це завершений поетичний роздум про найрізноманітніші відтінки минулого, сучасного та прийдешнього життя. Особливої уваги заслуговує поема "Навський Великдень", у якій автор мов викликає читача на Великодню сповідь. І це сповідь не одної людини, а планети. Перед читачем, мов справжні, пропливають сторінки історії з її найрізноманітнішими програмами знищення людини і цивілізації, прикритими державницькими гаслами політиків:
... По Кабулу опозиціонери випустили
кілька ракет...
... Літаки НАТО здійснили бомбовий
удар по позиціях боснійських сербів...
...
Був Чорнобиль... незагойна рана...
На тернистий України шлях...
Рік за роком, подія за подією проходять перед читачем на сповідь. І за кожним епізодом - людські долі. Ось на сільському цвинтарі розмовляє мати з сином, який загинув у Афганістані. За що? Чому? А он молода вдова, убита вчинком бюрократа і ставленика тоталітарного режиму, у полум'ї згораючи, через роки гукає свого чоловіка зі страшної Вітчизняної. "Іванку, порятуй синів". А ось зібралися купочкою усі, хто пішов дочасно через Херосіму, Нагасакі, Чорнобиль... Хто відповість тим діткам, яких вивели на демонстрацію 1 травня 1986 року, чому усі вони мають симптоми "хвороби століття"?
Поему треба прочитати всім. Щоб очиститись і відродитись для добра, бо:
... біліє сторінка Відкритої
Вічної Книги
Та підкреслив
Йовові Дивні і віщі Слова:
"У роздумуваннях над нічними
Видіннями...
Стало дубом волосся На тілі Моїм..."
...Кривулястим старечим почерком
Написане Соломонове.
"'Хто скаже:
Очистив я серце своє,
Очистився я від свого
ГРІХА? "
У багатьох віршах збірок "На берегах печалі" та "Перехресні дороги" автор залюблений у свій край з ознакою смутку, любові. Поетичні знаки рідної землі завважує око і ловить душа в довколишніх пейзажах, у явищах природи, у безперервній змінюваності барв і звуків...
Одвічний пошук - мов пекельна мука
Співзвучного своїм надіям звука.
Поезії містять той заряд інтелектуальності, що в багатьох моментах творить красу думки.
Поет на те й поет, аби думці й серцю його не давали спокою сучасність і минувшина, взаємозв'язок між ними, болісні пошуки свого берега в неймовірному вирі нашого теперішнього буття. З тих пошуків і роздумів народжуються вірші, в яких за кожним рядком, за кожним словом почуття провини.
За те, що "німував", коли душа кричала, і що кричав, як прагнулось мовчати. За те, що в мальовничих глибинах ураженого Чорнобилем Полісся сьогодні "ні барвінків, ні плес, лиш пісок та спориш, та вітри поміж пустими вулицями стиха "голосять". За вдовиний плач, за глибини раптової утрати", "за долю України".
Щодо наступної збірки Бориса Боровця, то виходу її передувало знайомство автора з київськими письменниками Дмитром Головком та Іваном Власенком.
Якось приїхали в Березнівську школу-інтернат (запросила їх керівник літературної студії Тетяна Іванівна Марцинюк) письменники Дмитро Головко та Іван Власенко. Були вони і в нашій редакції. Газета цій зустрічі присвятила цілу сторінку. Я передав свої збірки письменникам для ознайомлення. Що гріха таїти, хотілось почути думки авторитетів. Прочитавши мої вірші, Дмитро Головко написав мені листа, у якому йшлося про пропозицію рекомендувати мене у спілку письменників України. Схвально відгукнувся він і на поезії рукопису моєї нової збірки "Пророчий знак полів", написавши на неї рецензію. А редактором був той же Петро Цецик. Збірка вийшла у 1998 році.
Після виходу цієї збірки я ще тісніше почав співпрацювати з обласною організацією спілки письменників. Опікував мене Євген Шморгун, який на той час уже був головою спілки письменників Рівненщини. Разом з ним ми підготували до друку нову збірку "Голос трави". Редагував її Степан Бабій. Вийшла вона в 1999 році у видавництві "Азалія" Рівненської письменницької організації.
У 1998 році Бориса Боровця було прийнято в обласну організацію спілки письменників. Рекомендацію дали Дмитро Головко, Степан Бабій і Андрій Кондратюк, а у вересні 2001 року він став членом спілки письменників України.
Вдумуючись у назву збірки "Голос трави", мимоволі відчуваєш себе частинкою зеленої планети на ймення Земля. У душі стає тихо і спокійно. Хочеться навшпиньки вийти в сад і почути, як росте трава:
Трава святими лезами
Прониже враз поезію,
Щоб зцілити безпомічні слова.
І за рядками за недужими
Джерелами потужними
Забуться думка, гарна й нова.
Майже кожна поезія автора зачіпає найтонші струни душі, змушує замислитись, для чого ми живемо в цьому світі, що залишаємо по собі?
Кажуть, лікар найкращий - час.
Кажуть, всі він загоює рани.
Тільки, мабуть, на лихо для нас,
Лікар трапився цей поганий.
Ниє пам"ять і серце болить,
Хоч і літ пролетіло немало.
Мабуть, рани глибокі були,
Що в часу на них ліків не стало.
А скільки невимовного болю у тих поезіях, які торкаються сторінок нашої історії, що й досі ще забуті і волають до нас своїми руїнами.
Горить свіча.
І стогони століть
Ледь чутно із руїни долинають
1 сіються довкола.
Полинами Просякнуте повітря.
День стоїть Спекотний.
Хоч бери та з кручі - в воду...
Болить мені. А як болить народу! -
говорить автор у поезії "Замок Семашка в Губкові". Читаючи поезії, ще раз наближаєшся до прекрасного. Адже розмовляти з отчим краєм, батьками, читачами мовою вірша не кожен може. Треба бути тонким ліриком, надзвичайно чутливим і спостережливим, щоб серцем відчути, як плаче природа, як болісно покидати самотній жінці хату, в якій пройшло її життя, як видзвонюють невидимі дзвони на гобеленах Михайла Біласа...
Зрілість, виваженість слова і думки засвідчує ця книга Бориса Боровця. Працюючи в газеті, Борис Тимофійович повсякчас перебуває на вістрі подій. Одною з таких стало повідомлення про те, що раптово пішов з життя тренер Березнівської ДЮСШ Станіслав Коваль, людина шанована, мудрий наставник не одного покоління спортсменів.
Якось само собою вийшло, що почав збирати матеріали про життя і тренерську роботу Станіслава. Спогади колег, учнів, відгуки вилились у повість - спогад про драматичну долю Заслуженого тренера України з греко-римської боротьби. Назва книги - "Фанат, або хроніка одного життя". Видана у видавництві "Азалія" в 2000 р.
Зміст книги витримано у філософсько-публіцистичному стилі. Цікаві роздуми автора майстерно переплітаються з спогадами рідних, друзів, учнів, вимальовуючи портрет непомітної ззовні, але такої багатої шанованої особистості. Станіслав Коваль був одержимий метою творити (виховувати) юнаків із високою силою духу і прагнення перемоги. Мріяв про те, щоб побачити своїх вихованців кандидатами і майстрами спорту. І був надзвичайно щасливий з їхніх перемог. Цікавою є сторінка особистого життя тренера, вшанування його пам"яті у містечку.
Книгу із захопленням читають учні, особливо ті, хто відвідує секцію греко-римської боротьби, хто був його учнем - а їх було дуже й дуже багато!
Нині Борис Боровець сповнений нових задумів і планів. У цьому році часто друкувався в обласних виданнях, районці. У газеті "Літературна Україна" була надрукована його рецензія на книгу Андрія Кондратюка "Новели нашого хутора". Друкувався у колективних збірках, альманасі "Погорина".
Вже написана п"єса-драма "За Україну проти руїни". Матеріалом для твору послужила книга спогадів отамана Поліської Січі, вояка УПА Тараса Бульби Боровця "Армія без держави".
Разом з Андрієм Кондратюком працює Борис Тимофійович над книгою "Поклик творчості. Бесіди про літературу і життя". Тут будуть вміщені бесіди, роздуми про життєвий і творчий шлях Андрія Кондратюка.
ЯРМОЛЬЧУК РАЇСА МИХАЙЛІВНА
