Українські легенди та перекази
про диких птахів
Легенд про диких і хижих птахів збереглося чимало. Зупинимося на найголовніших з них.
У селі Микольському розповідають, що коли розіп'яли Господа, то на хрест його сіло двоє горобців - червоний (червоноголовий) та сірий. Червоний гукав: "Помер, помер!", а сірий (звичайний наш): "Жив, жив!". Тоді один з вояків ударив спасителя списом у бік. За це Господь прокляв горобців, не благословив їх у їжу (хоча дехто й їсть) і спутав їх, щоб вони не ходили по землі, а стрибали. У селі Біло-Куракиному того ж повіту записано такий варіант цієї легенди. Горобця проклято за те, що, коли розіп'яли Христа, горобець весь час гукав: "Жив, жив!". Розбійники повернулися і забили Господу залізний цвях у саме серце. У слободі Кризькій кажуть, що горобці, крім того, приносили й залізні цвяхи, якими прибивали до хреста Спасителя. Тому залізними цвяхами "І Боже як гріх" (дуже грішно) збивати домовини, "клепу-вати" ікони і кріпити іконостаси. Для кожного, сподіваємось, цілком зрозуміло, що всі такі легенди, грунтуючись на апокрифічних оповідях, водночас скористалися з тих звуків, які найчастіше видають горобці, і які справді дуже схожі на слово "жив". Вбачаючи в горобцях породження чорта, вважаючи їх фізичними, так би мовити, винуватцями хресних страждань і навіть смерті Спасителя, народ ставиться до горобців вельми вороже. Діти нещадно розоряють їхні гнізда, всіляко знущаються з горобців, і ніхто не зупиняє їх у цьому.

Щодо солов'я (справжній, курський, різноголосий, степовий), у проскурівському повіті твердять, ніби в нього зовсім немає задньої частини - її відірвав у солов'я кліщ. Ось чому соловей, боячись аби кліщ не відірвав у нього й ще чогось, не спить тепер цілими ночами і весь час співає: "кум кліщ". Про походження солов'я знаходимо у П.Куліша таку легенду-казку. Одна дівчина дуже запала в серце вужеві. Та й сама закохалася в нього. Він і повіз її до себе в палац. А в нього палац весь був з кришталю. Стояв він під землею, в якійсь могилі, або що. Ну, звісно, старенька мати попервах побивалася за донькою. Та й як, насправді, не побиватися?.. А донька - спізналася вона там з вужем, чи не спізналася, але, як би там не було, завагітніла і, коли настав час, розродилася близнятами - хлопчиком і дівчинкою. Обоє як з воску вилились у матір. А вона з себе була така гарна, мов квітка. Ось, коли Бог дав діток, вона й каже: "Як вже наші діти людьми народилися, то ми їх у людей і перехрестимо". Сіла в золоту карету, поклала діток собі на коліна й поїхала в село до священика. Іще карета не докотилася до царини, а матері вже хтось доніс про це. Стара зчинила галас на все село, схопила косу та й до царини. Бачить дочка неминучу смерть, та як заголосить до діток, а тоді й каже: "Літайте ж ви, мої дітки, пташками по світу: ти сину, соловейком, а ти, донечко, зозулею". Випурхнули - соловейко у праве, а зозуля в ліве віконце карети. Карета, коні та інше все не знати, де й поділися. Не стало й доньки, тільки понад шляхом на тому місці виросла глуха кропива.



Copyright © 2009 БЦСПШБ.