Березнівська центральна районна дитяча бібліотека

Туристичні об'єкти - краєзнавчий музей, музей агротехнічного ліцею інтернату, дендропарк, сірникова фабрика, фарфоровий завод спортивний комплекс.

Нічліг - готель "Берізка ", гуртожитки лісового коледжу, агротехнічного ліцею-інтернату, економіко-гуманітарного ліцею, ВПТУ-4.

Заклади харчування - ресторан "Случ", кафе, бари, шкільні їдальні.

Екскурсоводи-краєзнавці - Сіренко М.С., Семенчук М.І. Православні храми - церква святого Миколам УПЦ, церква святої Покрови УПЦКП.

Місця дозвілля - центральна районна бібліотека, центральна районна бібліотекка для дітей, фізкультурно-оздоровчий комплекс, Будинок культури, дискотека, басейн, "Фортуна" та інші.

Транспорт - згідно з графіком:, маршрутне таксі Рівне-Березне, Рівне -Білка, Рівне-Вілля, Рівне-Більчаки, Рівне-Моквин, Рівне-Губків.

Місто Березне розміщене на плоскій рівнині, на лівому березі річки Случ. Віддалене від обласного центру м. Рівне 62 кілометри, до м. Львова - 340 кілометрів, до м. Житомир - 205 кілометрів. Віддаль до найближчої залізничної станції Моквин-18 кілометрів. На 1 січня. 2007 року населення становить 13 186 чоловік.
На території селища знайдено сліди поселення первісної людини, про те свідчать кам'яні речі і зброя того періоду.
На початку нашої ери територію Березного заселяли слов'янські племена дулібів, або волиняни, які належать до південно-західної групи слов'ян. З утворенням Київської держави землі дулібів увійшли до її складу. На Теклівці, частині містечка збереглися залишки давньоруського курганного могильника.
Ще в кінці XIX століття на околиці Березного виявлено рештки давньоруського городища ХІІ-ХІІІ ст. Тому є всі підстави припускати, що в той час на території селища знаходилось якесь поселення. Літописи свідчать, що в середині XI ст. на річці Случ були добре укріплені міста-фортеці. Коли після взяття Києва в 1241 році золотоординські полчища рушили на Волинь, жителі цих міст чинили їм героїчний опір, захищаючи рідний край. Скориставшись з тяжкого становища та роздробленої Русі в 1362 р. територію селища захоплює литовський князь Ольгерд.
А ще до цього на українських землях з'явилась консолідуюча сила - галицько-волинський князь Данило Романович, який об'єднав під своєю владою Галичину, Волинь і Київську землю. Він мав великий вплив на Турово-Пінське князівство. Татарська навала 1240-1241 років перешкодила подальшому об'єднанню українських земель. Змушений поїхати до ханського двору в Сарай і визнати залежність від Орди, Данило Романович готувався до подальшої боротьби з татарами, проводячи походи на пограничні землі по руслах річок Случ і Горинь проти так званих "татарських людей ", будуючи укріплення і шукаючи союзу з Заходом, зокрема з римським папою Інокентієм IV. 1 саме в зв 'язку з цими походами князя Данила постає назва Андріїв як володіння "крупнепшего воєводи княжеского Андрея Дворского". Дійсно, в Данила Романовича був боярин і полководець Андрій, який прославився у походах проти поляків, угрів і литовців. Тому, природно, князь міг подарувати за заслуги або передати під його управління разом новозавойовані землі. У праці В. Пашу то "Очерки по истории Галицко-Вольтськой Рухи" говориться про воєводу Андрія Двірського. Тому більш імовірна друга версія. Двірський - це тіун, приватний урядовець князя, який завідував усім його двором. Йому підлягала публічна адміністрація і частково суд. Далі В. Пашу то ще раз згадує про Андрія, пишучи, що Б. Стидливий у відповідь на похід руських князів здійснив набіг на Волинь, де "доходив до Андрієва ". Однак це не є першоджерело, а лише слово пізнішого автора.
Перша достовірна письмова згадка про Андріїв відноситься до 1445-го року.
Землі Волинської Русі, в тому числі і місто Андріїв, в силу династичного зв 'язку Пмитра-Любарта з Романовичами як спадкового володіння перейшло під його безпосередню владу і набрало статусу удільного князівства в складі Великого князівства Литовського. 1445 році великий князь Свидригайло пожалував Андріїв разом з іншими маєтностями князю Дмитру Сангушку в приватну власність. Князівства в адміністративному відношенні поділялись ще на волості і повіти. До кінця XVст. вочості і повіти стали основними одиницями адміністративно-територіального поділу українських земель. В1452 році в документах згадується "Березнівський повіт". Андріїв, таким чином, ще в XVст. виконував функцію адміністративного осередку. Після Дмитра Сангушка Андріїв належав до володінь Пашки Духновича, а після нього - Михайлу Головні, котрий, як вказує О. Цинкаловський в роботі "Стара Волинь і Волинське Полісся ", містить за Березне "з 20димів (господарств чи дворів), трьох городней, одного вального колеса і однієї фолюшавалярні". Пізніше воно переходить від одних володарів до інших різними шляхами: або спадковим, або через продаж. Тільки на початку XVII ст. власниками містечка були князь Кшиштоф Лабунський, княгиня Олександра Чарторийська. В книгах Кременецького Гродського суду є запис про посесію князем Миколою Чарторийським маєтку в м.Андріїв в Олександри Лагодовської. У XVI ст. містечко входило до складу Луцького повіту Хупківської волості. Містечко оточували мури з двома брамами. До 1700-го року містечко носило назву Андріїв. З середини XVI ст. паралельно вживаються назви Андріїв і Березне. Наприклад, в документі від 15 березня 1584 року ми читаємо: "Березне або Андріїв". Пізніше містечко стали іменувати Береженою, Бережним, а в XIX ст. закріпилася назва Березне. Після Люблінської унії містечко Андріїв увійшло до складу Луцького повіту Волинського воєводства. В цей час в Андрієві для католиків було збудовано костел, який належав до Тучинської парафії. Православних не допускали до управління містом. В той час містечко належало до володінь князя Головні-Острожецького (не треба плутати князів Острожецьких з князями Острозькими: перші свою назву отримали від села Остріжця поблизу Луцька, другі - від міста Острога). В акті від 15 березня 1584р. в донесенні возного говориться, що він проводив розслідування у справі про напад на жовнірів, зроблений урядником містечка Березне Парфеном Новоселецьким, священиком .березнівським Григорієм, а також: селянами з Бережного і з с. Холопи, причому виявилось, що один з жовнірів був вбитий, а кілька слуг були поранені. У 1592 році під час селянсько-козацького повстання Косинського збройні виступи повторились. Через містечко проходили збройні сили повсталих, міщани надавали їм всіляку допомогу і підтримку, в тому числі і людьми. У XVII ст. боротьба селян і міщан проти панського гніту загострилася. У збірнику документів "Україна перед визвольною війною 1648-1654рр. " наводиться такий факт: 2 травня 1647 р. громада андріївських міщан, підданих Марини Цанилевичової, озброєних "шаблями, киями і рогатинами", підчас ярмарку в Андрієві вчинила напад на пана Стефана Вотчина, військового слугу канцлера Великого князівства Литовського Альберта Радзівіла та загін його челядників-шляхтичів. В цій справі було учинено розслідування і винних було покарано тривалим тюремним ув'язненням, а власниця бунтарів Марина Данилевичова сплатила за них штраф. Набіги татар (1677р.) призвели до того, що містечко було спалене, більшість жителів знищена, тільки декому вдалося врятуватися в лісах. До того ж ці роки були позначені природними катастрофами. На початок XVIII століття в Андрієві залишалося тільки 90 мешканців.