ТАРАС ШЕВЧЕНКО
Романтизм у ранніх творах
Т. Шевченка.
Становлення поетичної творчості Т. Г. Шевченка може бути розглянуто як стислий взірець становлення нової української літератури, розвитку та збагачення літературної української мови. Шевченко, як усякий великий національний поет, не обмежений у творчості, він живить свою поезію світовими здобутками, будує її в руслі літературного процесу свого часу. Тому початок його творчості несе на собі відбиток могутньої літературної течії - романтизму.
Характерний для романтизму жанр балади був переосмислений у перших творах Шевченка у національному дусі. У баладах великого українського поета враховано багатий досвід російського майстра - В. Жуковського. Але якщо Жуковський сюжети своїх балад бере з іноземної літератури, Шевченко створює зразки дійсно національної поезії - і по сюжету, і по колориту, використовуючи народні пісні та легенди.
Перша балада - "Причинна" - будується на повір'ях, переказах, що панують в українському селі. Дівчина-сирота стає жертвою боротьби таємничих і зловісних сил. Вона перетворюється на причинну, бо її "русалки залоскотали". Фантастичний сюжет розгортається серед притаманних народній поезії образів-символів. Тут і червона калина, і зелений явір, і верби високі, і величний Дніпро. Романтична трагедія двох закоханих, що не можуть бути щасливі в цьому прозаїчному світі, перестає бути літературною умовністю, бо герої її - звичайні селянські дівчина і парубок. І інтонації поета зворушливі та прості, як у сліпих кобзарів, що співають на базарній площі для усякого люду.
Друга балада - "Тополя" - ще знайоміша по мелодиці та поетичності, ще ближча до народної пісні. Фантастика, ворожба та чаклунство не мають тут переваги над реальністю. Образ дівчини, що її мати хоче віддати за небажаного немилого, образ матері, що хоче для дівчини доброї долі, (але добро це - жити із "старим, багатим", "панувати"), взяті із життя. Але сила поезії та пісні перетворюють звичайну ситуацію на чарівну казку: дівчина звертається до чаклунки, та дає зілля, щоб повернути красу та милого. І так дівчина викликає свого козака, так виспівує серце, порівнюючи себе з одинокою тополею,, що стається диво:
Зілля диво наробило -
Тополею стала.
Не вернулася додому,
Не діждала пари;
Тонка-тонка та висока -
До самої хмари.
Романтична література часто звертається до героїчних часів національної історії. Отак і в поемі Шевченка "Гайдамаки" змальовано образ волелюбних героїв, мужніх народних повстанців. Щоб загострити емоційний та сюжетний стан, Шевченко використовує романтичні прийоми: напружений сюжет, загострення конфлікту між особистим і загальним - Ярема Галайда б'ється разом з гайдамаками, визволяє свою наречену, але не може лишитися з нею, бо битва триває. Але літературність не робить героїв фантастичними, лише допомагає глибокому розкриттю характерів, романтизм зображення подій у Шевченка не суперечить історичній правді. І це тому, що, як і в баладах, у історичній поемі поет спирається, з одного боку - на народну пісенну традицію, а з іншого - на глибоке вивчення історичних фактів.
Романтизм ранньої творчості Т. Г. Шевченка став закономірним ступенем розвитку його поетичної майстерності, а зв'язок з народною творчістю допоміґ поетові змалювати вірні та поетичні образи.
Любов і туга за Україною в ліриці Т. Шевченка
Різні є дороги до величі, різні є зв'язки з батьківщиною. Українцям на протязі багатьох років - де там років, століть! - щоб вийти в люди, треба було зректися національної сутності. Навіть українські прізвища змінювали новонароджені пани та багатії - був Береза, а став Березовський, був Бетько, став Бетьков. Забита, покраяна на шматки сильнішими державами, що могла дати Україна своїм синам? Тільки казкову природу, тільки щедру землю, тільки співучу мову, що виспівувала біль, та кохання, та гумор. І так легко іноді було відмовитися від цього, як у столицях відмовляються від знайомств із сільськими сусідами. Навіть М. В. Гоголь, що починав з українських по колориту творів, потім писав: "Нужно писать и говорить по-русски..." Але Тарас Шевченко, що його ота розга била і "вчила" солдатчиною, Кос-Аралом, жебрацтвом та палками, став у чергу українських синів, що не зреклися своєї неньки, убогої та безталанної.
Де б не був Шевченко, у неволі казематів чи в блискучому Петербурзі - Україна, її пейзажі, її люди з'являлися йому:
Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть,
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають ідучи дівчата,
А матері вечерять ждуть,..
Душа поета вболіває за народ, за оту красу й гідність, що страждає й занепадає, І навіть якщо йому не доведеться ніколи повернутися додому, доля батьківщини ніколи не буде йому байдужа:
Мені однаково, чи буду
Я жить в Україні, чи ні.
Чи хто згадає, чи забуде
Мене в снігу на чужині -
Однаковісінько мені...
Та не однаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні її, окраденую, збудять..
.
Ох, не однаково мені!
Туга за Україною, стурбованість за її історичну долю, її майбутнє зливається з ніжною любов'ю до найменших подробиць знайомого з дитинства побуту:
А я дивлюся... і серцем лину,
В темний садочок на Україну,
Лину я, лину, думу гадаю,
І ніби серце одпочиває...
Скорбота дає різні плоди. Не приведи доле додати оту останню краплину до моря народного терпіння, Кров'ю поллється та вода, що збиралася із сліз і поту. І не дає поет надії на милість ворогам, немає в його серці християнського прощення:
Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу - отоді я
І лани, і гори -
Все покину і полину
До самого Бога. ?
Молитися... а до того Я не знаю Бога.
Не може вилитися з уст молитви, коли бачить Шевченко на рідній землі, що
...чорніше чорної землі
Блукають люди; повсихали
Сади зелені...
Жахливо стає: а якби міг поет зазирнути у майбутнє, у страшний голодомор тридцятих років "щасливого" XX століття? Вдруге розірвалося б його щире серце!
Російський історик казав, що в кожного народу є своя Біблія. Священною книгою України став шевченківський "Кобзар". Роки минають, але пережив усі завоювання "Садок вишневий коло хати". І сучасний поет пише про дивовижне перевтілення:
Антонич був хрущем і жив
колись на вишнях,
На вишнях тих, що їх
оспівував Шевченко.
Це зветься славою і пам'яттю, а народжують їх лише любов до батьківщини та біль, лише зв'язок з рідною мовою, де б не жив і не творив поет.
Пісенні корені поезії
Т. Шевченка
Коли народу не дають висловити свою ментальність, він її виспівує. Пісні, думи, балади, епос - це єдність поезії й історії, минулого і майбутнього, пам'яті й прагнення. Великий поет, наче з джерела велика ріка, виростає з народної поезії. Але він не повторює її, хоча нею живиться. Перлина за перлиною здобуває він з цього моря, щоб потім повернути народові коштовне намисто.
Пісенність поезії Т. Г. Шевченка впадає в очі не тільки вченим. Вона органічно входить до літературної майстерності, поет шовком вишиває по основі української пісні незабутні ліричні рядки:
Ой три шляхи широкії
Докупи зійшлися.
На чужину з України
Брати розійшлися.
Чи це написано поетом, чи виспівувала стара мати, кинута у старій хаті?
І ритм, і прийоми усної народної поезії - усе це вміло використовує Т. Шевченко. Паралемум, порівняння явищ природи і людського життя часто зустрічаються в його віршах, хоча ця риса притаманна народним пісням:
Тече вода в синє море,
Та не витікає;
Щука козак свою долю,
А долі немає.
Або порівнюється чарівний солов'їний спів з голосом молодого парубка, що співає-викликає свою кохану чорнобривку:
Защебече соловейко,
В лузі на калині,
Заспіває козаченько,
Ходя по долині.
Народним поетом не можна стати по рішенню офіційних установ, по слову відомих критиків. А найкраще визнання - коли народ співає пісню, навіть не знаючи автора віршів, вважаючи, що та пісня була завжди. Поезія Шевченка так просякнута мелодією та поетикою української пісні, що вона давно стала надбанням народу. Музика тихо дрімає у його рядках, і вистачить легенького доторку, щоб вона залунала:
Тече вода з-під явора
Яром на долину.
Пишається над водою
Червона калина.
Т. Шевченко часто прямо цитував українські пісні в своїх творах. Так, у "Гайдамаках" наводяться і танцювальні, і героїчні, і ліричні пісні, що їх співає гайдамакам кобзар. Все це свідчить про те, що використання народної творчості не є разовим літературним прийомом, а органічно входить до складу творчої майстерні поета. Але коли читаєш вірші Шевченка, здається, лунає чистий голос молодої дівчини, що співала і двісті років тому, і співатиме завжди, доки жива Україна:
Плавай, плавай, лебедонько,
По синьому морю,
Рости, рости, тополенько,
Все вгору та вгору!
І стоятимуть вічно, незважаючи на лиходіїв, тополі, і калина, явор і вишневі садки.
Образ народного співця в поезії Т. Шевченка
І варіант
Літературна доля великого українського поета Тараса Григоровича Шевченка склалася незвичайно. Більшість його творів була надрукована тільки після його смерті. Тільки тоді доля дала йому найкращий, найдорогоцінніший подарунок - безсмертну славу і насолоду, що дають його твори людям. Шевченко ввійшов в історію світової літератури як великий народний поет.
Народна пісня була першою школою поетичної майстерності Т. Шевченка. Так, в першій половині XIX століття протест і гнів, що накопичувалися віками в пригніченій масі українського селянства і зиливалися в народні пісні, знайшли собі геніального виразника в особі Тараса Григоровича Шевченка.
Ще з дитинства Тарас із захопленням слухав бродячих сліпих співців-кобзарів, бандуристів, лірників. Уже в перших віршах Шевченко висловив своє ставлення до поезії і до покликання народного співця. Він показав кровний зв'язок кобзаря з думками і почуттями рідного народу. Образ Кобзаря, котрий не тільки вболіває за гірку долю України, але вірить в сили борців за народне щастя, виникає в поезії Шевченка і живе в ній.
Цікаво, що поет показав такого співця і в ліро-епічному
образі Перебенді, і в ліричних віршах, де об'єднав себе самого з цим образом. У відомому вірші "Думи мої, думи мої", що відкриває "Кобзар" 1840 року, Шевченко говорив про те, що його страждання нерозривно пов'язані з горем закріпаченого люду. Про це ж говориться і у вірші "Перебендя", де бродячий співець для усіх знаходить пророцьке слово: для молодих і старих, для юнаків і дівчат. Це слово не тільки веселить, воно закликає до дружби, любові, нагадує про ті часи, коли предки виступали проти чужоземних поневолювачів. Не все може висказати кобзар, і тому він сміється іноді, щоб не заплакати:
Перебендя старий, сліпий, -
Хто його не знає?
Він усюди вештається
Та на кобзі грає.
А хто грає, того знають
І дякують люде:
Він їм тугу розганяє,
Хоть сам світом нудить.
І сам Шевченко, як це видно із вірша "Думи мої, думи мої", що ніби є передмовою до "Кобзаря",- такий співець, він і тужив над долею поневоленої України, і вірив в її світле майбутнє.
ІІ варіант
Талант Шевченка багатогранний: він був і глибоким ліриком, і творцем безсмертних ліро-епічних та епічних поем. Шевченко є автором багатьох дорогоцінних перлин ліричної поезії. Багато його віршів пішли в народ, стали народними піснями.
Свої вірші він називав "думами", вказуючи цим словом на спорідненість їх з народною поезією. "Думи" виражають заповітні помисли й прагнення. Поетичне слово автор призначає для трудящих України. Покликання своє Шевченко вбачає в тому, щоб бути народним поетом, адже і своїй збірці він дав назву "Кобзар", підкреслюючи цим органічний зв'язок її з народною поезією.
Єднання поезії й фольклору особливо виразно підкреслено в образі Перебенді. Це образ не тільки народного співця, кобзаря, а й натхненного поета. Народний співець Перебендя - носій народнопоетичних традицій.
Він тісно зв'язаний з масами. Співає дівчатам на вигоні, парубкам у шинку, жонатим на бенкеті, на базарі тощо. Люди люблять його пісні, бо вони розганяють тугу, є виявом народних поглядів на суспільне і родинне життя.
Водночас Перебендя наділений і рисами романтичного поета. Він, як двічі підкреслено у вірші, "химерний", тобто дивний. "Заспіває, засміється, а на сльози зверне", "заспіває весільної, а на журбу зверне". Перебендя наділений надзвичайними здібностями, він "все знає", "все чує", його думка намагається проникнути в таємниці всесвіту, вона "край світа на хмарі ґуля".
А в години творчого натхнення він тікає від людей і свої задушевні пісні співає в степу на могилі, щоб ніхто не бачив,
Щоб вітер по полю слова розмахав,
Щоб люде не чули, бо то боже слово,
То серце по волі з богом розмовля.
Про роль поета в житті народу йдеться не тільки в поезії "Перебендя", а також і в інших творах: "На вічну пам'ять Котляревському", "До Основ'яненка", "Гайдамаки".
У поезії "На вічну пам'ять Котляревському" соловей-поет виспівує для сиріт, дівчат, і від його щебету "сохнуть дрібні сльози". В іншій поезії поет мріє писати так, щоб на "ввесь світ почули". У "Гайдамаках" кобзар співає в бойових лавах повстанців, надихає їх на визвольну боротьбу, його пісні ведуть народних месників уперед. Це кобзар Волох. Співець, який виражає погляди і прагнення народу. Репертуар його, як і Перебенді, дуже широкий, про що свідчить розмова гайдамаків: "А мудро співає! Коли не послухаєш, усе іншу". У своїх піснях Волох прославляє боротьбу, яку вів народ в минулому проти турків і татар, проти польської шляхти. Пісні Волоха звернені не лише в минуле, а оспівують і сучасну йому боротьбу, учасником якої є він сам, прославляє ватажка повстанців Максима Залізняка. З'явившись за кілька годин до початку повстання, кобзар супроводить гайдамаків у боях, співає їм пісні, надихаючи на подвиги. Образом кобзаря Шевченко підкреслює зв'язок поезії з життям і боротьбою народу, велику силу пісні.
Образ Волоха реалістичний, взятий із дійсності. У поясненнях Шевченко засвідчив: "За гайдамаками ходив кобзар; його називали сліпим Волохом. (Дід розказував)". Участь у повстанні 1768 року народних співців і музикантів, які виконували роль натхненників, підтверджується історичними даними. Так, у селі Кодні разом з селянами, що повстали, було страчено трьох кобзарів і одного скрипаля. Біля Канева страчений бандурист Грицько Кобзар. Волох із "Гайдамаків" був типовим для того часу.
Поезія для Шевченка дуже дорога: це квіти його душі, це рідні діти його серця.
Тема ролі поета в суспільному житті багатьма аспектами перегукується з цією ж темою у творчості Пушкіна. Молодий Шевченко формував свої погляди на поета і поезію під впливом передової російської, української та польської літератури.
Україна й українці у творчості Тараса Шевченка
У мальовничому куточку нашої України, на Чернечій горі, спить вічним сном наш незабутній Тарас Шевченко. Унизу несе свої води могутній Дніпро, а з гори видно і "лани широкополі", і милу його серцю Україну. Як мріяв, як заповідав...
Майже все своє життя він прожив за межами Батьківщини, але ніколи її не забував. Не забував він і своїх земляків-українців. Скільки творів присвятив він своїй Вітчизні!
Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що проклену за неї бога,
За неї душу погублю!
Велике, добре серце поета страждало від розлуки з милим краєм, з рідними людьми. Він сумував за Україною, за її вишневими садками, за мелодійними піснями. Сумував, що Україна "обідрана, сиротою понад Дніпром плаче".
Болем і тугою переповнювалось серце поета від думки про те, що
...скрізь на славній Україні
Людей у ярма запрягли
Пани лукаві.
Усе своє життя поет присвятив боротьбі за волю свого народу. Він писав, що не можна спокійно "дивитись, плакать - і мовчать!"
І не мовчав! Він засуджував російський царизм, який всіляко пригноблював український народ. Діставалось від нього і тим "землякам"-українцям, які "деруть шкуру" з "братів незрячих, гречкосіїв".
У своїй знаменитій поемі "І мертвим, і живим..." Шевченко докоряє своїм землякам - українським панам, інтелігентам, що зневажають українську мову, культуру і низько схиляються перед усім закордонним:
Нема на світі України, Немає другого Дніпра. А ви претеся на чужину Шукати доброго добра.
Поет закликає українців вчитись так, як треба, щоб у них була своя мудрість, але щоб вони вивчали й кращі здобутки світової науки, культури:
Учітесь, читайте,
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь...
Як актуально звучать ці слова сьогодні! Шевченко з любов'ю оспівував борців за волю України і засуджував своїх сучасників за їх пасивність, за те, що
їм байдуже, -
Панам жито сіють.
Доля України була йому не байдужою, про що він з таким болем писав в поезії "Мені однаково":
Та не однаково мені
, Як Україну злії люди
Присплять, лукаві, і в огні
їі, окраденую, збудять...
Ох, не однаково мені.
Шевченка карали, висилали на заслання, не дозволяли жити в Україні, яку він так любив, за якою так тужило його серце.
Проте,.. "караюсь, мучусь, але... не каюсь". Він не тільки мріяв про відродження України, її щастя, але й твердо вірив, що
...на оновленій землі
Брага не буде, супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люди на землі.
Мати та материнство у
творчості Т. Шевченка
Якщо читати поезії Шевченка одна за одною, стежачи за тим, які образи він бачив і втілював усе життя, звертає на себе увагу трагічна обумовленість образу матері. Де б не згадував поет про свою матір, де б не з'являлася "селянська мадонна" з дитиною, скрізь - ніжність і любов поєднані з болем та жалем.
Шевченко виріс сиротою, але материнські очі, що дивляться на нього лагідно й з любов'ю, світять йому усе життя, як зорі.
Материнська доля... її він бачить лихою долею. Турботи про дитину, важка праця, нужда, що передчасно зводить її в могилу. Поет був глибоко вражений тяжкою жіночою долею за часів кріпацтва. Найсвітліша у світі картина - мати із немовлям - перетворюється недобрим світом у жахливі протилежності. Це жінка, яка кидає сина-немовля у снопах, щоб працювати на панщині ("На панщині пшеницю жала..."), це нещасна збезчещена наймичка, що віддає сина в чужі люди, а сама живе поруч із ним і не сміє сином назвати ("Наймичка"), Катерина, підступно зраджена коханцем, проклята людьми ("Катерина").
Шевченко знав несправедливість жіночої долі, розумів, що світ - передусім чоловічий світ, він знущається над жінкою, котра кохає й вірить. У його творах немає жінок, що торгують своєю красою, своїми почуттями. Ні, усі вони - і красуня з "Тополі", і "Причинна", і Катерина, і Ганна, і Марія - вони не зрадили кохання, не втратили гідності й чистоти.
Шевченко не зрікається їх, тих, кого засудили недобрі серця та язики. Вони усі - його біль, бо в кожній з них він бачить свою матір, свою сестру, свою наречену:
Се не мара,
Моя се мати і сестра,
Моя се відьма, щоб ви знали.
Жіноча честь і щастя - ось ті знамена, за які змагається лицар і поет. І тому кохана для нього - зоря:
... Зоре моя вечірняя,
Зійди над горою...
Тому для нього
Нічого кращого немає,
Як тая мати молодая
З своїм дитяточком малим.
Образ Катерини в поемі Т. Шевченка "Катерина"
Українська жінка, її характер, її душа, її доля були темою
багатьох віршів та поем Т. Г. Шевченка. Достатньо лише
перелічити такі з них, як "Тополя", "Причинна", "Слепая",
"Відьма", "Сова", "Наймичка". Одним із вражаючих образів є
образ довірливої Катерини із однойменної поеми.
Трагедія Катерини - це рядова, дуже поширена і за тих часів, і, на жаль, за всяких часів, трагедія зрадженої довіри. Проста, щира, відкрита, з чистим серцем дівчина зустрічає офіцера. Він вражає її... Чим? Вродою, лагідними словами, вогненними поглядами. Вона покохала його, не вагаючись, "полюбила москалика, як знало серденько".
Чесна й пряма, вона не може навіть думати, що людина,
якій вона віддала душу і тіло, може її скривдити. Звісно, їй
здається, що він відповідає таким же чистим почуттям. Бать
ки попереджали доньку, але чи завжди перше палке кохання
слухає чиїхось порад, навіть батьківських? ..
Катерина дає слово кохати і бути вірною і дотримує його. Офіцер дає слово честі і безчесно кидає дівчину. Хто згадає про офіцера? А от для Катерини та її батьків настає страшний суд, справжній суд честі, бо жіночу честь суворо стережуть люди і не дарують помилок.
Катерино, серце моє!
Лишенько з тобою!
Де ти в світі подінешся
З малим сиротою?
Ні, поет не засуджує дівчину, він плаче і сумує. Але розповідає все, як повинно було статися. "Що я наробила!.." - кричить дівчина. Не над собою вона ридає, над матір'ю, що "як мертва, на діл повалилась". Вона знеславила батьків, і суворий вирок виносять їй: Катерина із немовлям повинна піти з села. Ніде тепер немає їй порятунку.
Але й тепер не докоряє вона своєму коханому, не може уявити, що він так зганьбив її. Вона знов зустрічає його, і жодного слова докори не зривається з вуст:
Любий мій Іване!
Серце моє коханеє!
Де ти так барився?
Катерина не вірить, що той може кинути її, вона хоче показати коханому сина - а той тікає. І тут серце і розум дівчини не витримують. її проста душа не вміщає цього злочину - відмови від власної дитини. Мати лишає сина на шляху і топиться у ставку.
Жертва почуття, жертва зради, жертва світу, в якому
Того в'яжуть, того ріжуть,
Той сам себе губить... -
Катерина - виплаканий поетом образ жінки, яку власна щирість і довіра прирекли на ганьбу й смерть. І щоб не залишилось сумніву у читача, поет ще раз зводить батька та сина - офіцера з дружиною та сироту-жебрака з сліпим:
А пан глянув... одвернувся...
Пізнав, препоганий, пізнав тії карі очі,
Чорні бровенята...
Пізнав батько свого сина,
Та не хоче взяти...
Батько рушає в кареті, син лічить гроші, що йому подано... Страшний світ, де проклята чистота і панує зрада!
Жіноча доля в поезіях Т. Шевченка
"Такого полум'яного культу материнства, - писав М. Рильський, - такого апофеозу жіночого кохання і жіночої муки не знайти, мабуть, ні в одного з поетів світу. Нещасливий в особистому житті, Шевченко найвищу і найчи стішу красу світу бачив у жінці, в матері". І коли цю кохану чи матір, цю святиню топчуть, знущаються з неї ожирілі пани і підпанки, чесна людина, а тим більше поет-трибун, мовчати не може. Тому Шевченко на весь голос заговорив про жінку. Для Тараса Шевченка жіноча недоля була однією з провідних тем його творчості. Доля жінки-кріпачки для нього - насамперед доля його рідної матері, котру передчасно "у могилу нужда та праця положила", це його рідні сестри: Катря, Ярина та Марія, оті "голубки молодії", в яких у наймах коси побіліли. Це, зрештою, його перша трепетна юнача любов - Оксана Коваленко. Отже, жіноча доля для нього не тільки була соціальною , а й особистою трагедією. А до ля жінки в кріпосницькому суспільстві була справді трагічною. Хто тільки над нею не знущався?! На панщині вона працювала нарівні з чоловіками, вдома виконувала всю хатню роботу, народжувала, годувала і виховувала дітей. А скільки жінок ставали жертвами поміщицької розпусти, скільки наклали на себе руки!
І тут на захист потоптаних жіночих прав встав гнівний Шевченко. Він зібрав воєдино всі страждання і кривди закріпачених жінок всіх епох і голосно розказав про них цілому світові. Його жіночі образи - це насамперед невигойна, найболючіша рана кріпацтва. Згадаймо назви його творів про жінок: "Наймичка", "Відьма", "Сова", "Слепая", "Мар'яна-черниця". Ці назви не випадкові. Саме наймичками, відьмами, совами, сліпими, черницями були жінки в тодішньому суспільстві. Прочитаємо поему "Відьма" і переконаємось, що це звинувачувальний акт тодішньому гнобительському ладові. Ось вона:
...В свитині латаній дрожала
Якась людина.
На ногах
І на руках повиступала
Од стужі кров...
Десятки "благородних" поетів того часу вважали б неестетичним такий образ у своїй творчості, відвернулися б, побачивши таку жінку у житті. Шевченко не відвернувся, він увів її у високий храм поезії і назвав її своєю, рідною:
...Моя се мати і сестра.
Моя се відьма, щоб ви знали.
Шевченкові поеми кликали до помсти над тими, хто топтав жіночу честь, гідність і щастя.
А хіба тільки поеми? А балади: "Причинна", "Тополя", "Русалка", "Утоплена", "Лілея" та інші? У кожній з них своя, окрема історія нещасливого кохання, нещасливого з вини соціальних умов. Кожна з них - це прокляття тим, хто загубив жіночу долю, знівечив красу, спаплюжив гідність.
А лірика? У ній сотні жіночих образів. І в більшості з них йдеться про загублене кохання, страчене чи скалічене життя дівчини або молодиці.
Образи Шевченкових дівчат та жінок не лише багатостраждальні, а й, як правило, високоморальні. І найбільша заслуга Шевченка в тому, що він підніс жінку-кріпачку, жінку-матір на найвищий п'єдестал чистоти, глибини і вірності почуттів, моральної краси і материнської величі. Це Ганна з поеми "Наймичка", Оксана з поеми "Слепая", Катерина і Марія з однойменних поем, Сова і багато інших, чиїх імен ми не знаємо. Мати з дитиною завжди була для Шевченка найсвітлішим образом, уособленням краси, ніжності і благородства. Чи не тому стали крилатими слова:
Нічого кращого немає,
Як тая мати молодая
З своїм дитяточком малим.
Іван Франко писав: "Не знаю в літературі всесвітній поета, котрий би так витривало, так гаряче і з цілою свідомістю промовляв в обороні жінок, в обороні їх права на повне, чисто людське життя... Не знаю в літературі всесвітній поета, котрий би представив так високо і так щиро людський ідеал жінки-матері." Великій Кобзар бачив у жінці духовну красу, обожнював материнство, уславлював вірність і щирість.
Його невмирущі рядки:
Врага не буде, супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люди на землі -
стали ідеалом для багатьох поколінь. І для нас також.
