Березнівська центральна районна дитяча бібліотека

Павло Трохимович Рачок - член спілки письменників Рівненщини, автор книг "Любисток для матері"( 1992р.), "Храми душі"( 1993р.), "Полудень"( 1996р.), "До чистих джерел"( 1998р.), "Ностальгія"(2001р.), "Я - Петрусь і ти - Петрусь" (2005р.), "Посію руту" (2006р.), "Дзвінниця" (2007р.). Бачити світ образно, по-своєму потрібно кожній людині, ким би вона потім не стала: письменникам, вчителем, лікарем, агрономом чи хліборобом. У сьогоднішній круговерті життя люди часто забувають про доброту, взаєморозуміння, чесність, справедливість, милосердя. Але той, хто доторкнеться до поетичного слова Павла Рачка, відчує тиху радість.
Хто ж він такий? Звідки у нього отой ліризм, оте тонке чуття струни людського серця? З Березнівщини, а саме з м. Березне Рівненської області. Тут народився він 14 серпня 1945року. Тоді це було селище, районний центр. Родина була багатодітна. Батьки - колгоспники, тому всі діти з дитинства були привчені до праці не тільки вдома, а й до колгоспних норм на колгоспних полях. Мамі було особливо важко, бо Бог дарував їй тільки синів. П'ятеро їх було. Через багато років один з них напише:

... Світла душа в моєї матері, бо у неї аж п'ять синів.

І буде це Павло. її колишній маленький мрійник і дуже чутливий до всього, що оточує нас. Сам Павло Трохимович зі свого дитинства пам'ятає, що дуже боліли руки - долоні, коли доводилось вручну брати льон. А ще те, що дуже подобалось ногами м'яти просо в хаті, а потім товкти його в дерев'яній ступі. Він був маленьким і не міг дістати до ступи і переважити ручку для удару. Пастушив разом з іншими ровесниками. І це ще одна барвиста сторінка спогадів: вранішня роса і сон, дитячі ігрища і скупі обіди, які давала кожна мати, проводжаючи пастушків на пасовисько.

Липневий ранок обнімає хату,
Цілує груші в нашому саду.
І знову будить на світанку мати:
"Вставай, рідненький, гнати череду..."
Я під рядном прощаюся зі снами,
Здається, лину в мареві до зір.
Тулюся пташеняточком до мами
І з батіжком випурхую у двір.
Матуся навздогін гукає: "Сину,
Візьми окраєць хліба й молока".
А я біжу по голубій стежині,
Бо ж череда на пастушка чека.
Бреду по лузі в сивому тумані,
Збивають роси сонні корови.
Пливе човном казковим на світанні
Моє дитинство хвилями трави.
... Безсонна ніч і вже стомились очі,
Крізь далеч літ у спомини іду...
Бо знов почути рідний голос хочу:
"Вставай, рідненький, гнати череду".
("Спогад про дитинство").

А ще пам'ять зберігає спогади про важкі повоєнні роки. Не хватало хліба. Треба було стояти в чергах цілими ночами, і не завжди вдавалося прийти додому з хлібом. Заповітна мрія дитинства - куповані ковзани, бо хлопчаки здебільшого каталися на дерев'яних саморобних.
- Десь у четвертому класі, - говорить Павло Трохимович, - я вперше відчув бажання римувати. А коли був учнем 6 класу, то в районці з'явився мій перший вірш. Це стало початком і стимулом до творчості. Відтоді на сторінках газети періодично з'являлись юнацькі поезії.
Провчившись в Березнівській середній школі, закінчив торгово-кооперативне училище, лісний технікум та факультет журналістики Львівського державного університету ім. Івана Франка. Служив в армії, був там позаштатним кореспондентом окружної газети "Слава Родиньї". Демобілізувавшись, працював будівельником, слюсарем-монтажником, товарознавцем. З 1968р. - працівник редакції Березнівської районної газети. Нині - редактор відділу економічних проблем.
Його вірші друкувалися в районній, обласній та республіканській періодиці. Павло Трохимович з вдячністю говорить про свою співпрацю з Євгеном Шморгуном. На першому етапі творчої діяльності він дуже допомагав і підтримував молодого поета.
За роки роботи в газеті, навчання в університеті було багато зустрічей, листувань, обмінів думками і творами. Григорій Тютюнник, Микола Вінграновський, Федір Зубаник, майже всі члени спілки письменників Рівненщини, колеги по перу Березнівської друкарні - ось далеко неповний перелік імен письменників, з якими поєднала доля Павла Рачка.
Сам поет вважає, що його покликання - інтимна та громадянська лірика. А читачеві судити.
Різні теми підносить Павло Рачок у своїх творах. Це і сповідь перед отчим краєм і сивою матір'ю, перед дітьми, осмислення прожитого, радощі й печалі землі, де народився і мешкає нині, спокута чужих і власних гріхів, всепоглинаюча любов до отчого краю. Це відмічають ті, кому доводилось читати, критикувати, редагувати і рецензувати збірки автора.
Л.Борисов у статті "Вічне джерело" ("Надслучанський вісник" 17 квітня 1992р.) писав: "Тримаю в руках невеличку симпатично видану книжечку, а на думку приходить спогад майже чвертьвікового минулого. До редакції районної газети зайшов учорашній воїн Павло Рачок. Тодішній наш завідуючий відділом листів і масової роботи, голова районного літооб'єднання "Берізка", а нині відповідальний секретар обласної письменницької організації Є.І.Шморгун, прочитавши її, взяв під сумнів авторство гостя (поезії були довершені, не характерні для початківця), а тому й запропонував Павлові написати кілька віршів на задану тему. І щоб у них обов'язково мали присутність названі слова.
Через кілька днів на редакторському столі з'явились нові вірші, їхня художність, можливо, не була такою високою (бо що ж то за творчість на замовлення?!) та сумніви розвіялись, добірку опублікували. А ще через деякий час Павла Рачка запросили на постійну роботу в редакцію.
Відтоді, ось уже 24 роки, трудиться він у нашому колективі, пройшовши шлях від фотокореспондента до редактора відділу соціально-економічних проблем.
Заочно закінчив факультет журналістики Львівського держуніверситету ім. І.Франка. Весь час не переставав писати вірші, друкуючи їх в місцевій, обласній і республіканській пресі".
І ось, як перший підсумок творчого шляху - поетична збірка. її назва - "Любисток для матері" - визначила тематичну спрямованість книги. В добрій половині вміщених віршів знаходимо звертання до найдорожчої людини, ним пронизані радісні і сумні думки автора.
Мати. Мама. Матуся. Скільки спогадів і тепла таїть це магічне слово, бо називає людину, яка завжди для нас найближча, найдобріша, найкраща, наймиліша.
Її очі супроводжують дітей у далеких життєвих мандрах, материнська ласка гріє нас до старості.
Павло Рачок у своїй творчості не прагне до вишуканості, його вірші наче молитва, сповідь перед самим собою. А слова, що ллються з серця, завжди щирі і глибоко западають у душу. Саме такою є перша збірка поета "Любисток для матері".

... Стою в світлиці. Хто ж розрадить,
Подасть криничної води?
Лиш на траві посеред саду,
Холонуть мамині сліди...
("Стою в світлиці")

Власне весь перший розділ названий "Наодинці з совістю", присвячений матері. Тут стільки теплих, ніжних синівських слів, стільки любові і печалі, стільки особистого, вистражданого і перенесеного на музику поезії!

Понад хатою, понад хатою
Журавлями летять ясени.
Світла душа в моєї матері,
бо у неї аж п'ять синів.
Сивокоса лебідка праведно
й тихо зорить у добрий світ.
Мамо, мамо, ви стали правдою,
моїм сонцем до скону літ.

Часто задумується автор над змістом життя, його цінностями, пробує знайти відповіді на вічне питання: "Для чого ми на світі живемо". Це питання виніс поет у заголовок вірша. Сам він так відповідає на нього:

Для того ми на світі живемо,
аби гордитись вічно мозолями,
щоб наші діти, наша плоть і кров,
в життя пішли достойними шляхами.

Не красу легкої долі оспівує він, а тернисту мозолясту дійсність, яка і повинна стати достойним шляхом для нащадків.
У збірці немало звернень до вічних тем - кохання любові до Батьківщини, рідного краю, оспівування краси поліської природи:

По вечірній алеї
Вітер листя мете.
Наче білі лілеї,
Знов кохання цвіте.

Або:
Свята принадо рідної землі,
Хай не торкне тебе чуття байдуже.
Тобою ми такі великі й дужі,
без тебе ми нікчемні і малі.

Доскіпливий читач не знайде в книзі "Любисток для матері" поезій, вишуканих за формою, обтяжених надмірною метафоричністю - говориться в короткій передмові до збірки. - І, може, в цьому їх привабливість, заземленість на почуття, котрі живуть в кожному з нас". Павло Рачок справді не прагне в своїй творчості до вишуканості; його вірші, наче молитва, наче сповідь перед самим собою. А слова, ллються із серця, завжди щирі і глибоко западають в душу:

Не сидіть ні хвилини в хаті,
бо надворі - дивуйтесь всі:
день такий, мов дівча кирпате,
з синім бантом небес в косі.

Погодьтеся, прочитавши ці рядки, ви зримо побачите гарну, сонячну днину з чистими голубими небесами, задерикувату і веселу, "мов дівча кирпате". Напевне, в тому й полягає суть поезії, щоб будити почуття, образно передавати неповторні кольори буднів і свят нашого життя.
У творчості П.Рачка немало й трохи сумної, сповненої тривоги лірики. Болить йому і за майбутню долю синів, і за теперішні негаразди, і за подальшу невизначеність. У вірші "Йшов дощ холодний" є такі рядки:

Дививсь Рябко в моє вікно незряче,
і заздрив: "Там усе для щастя є ..."
Він проклинав, як міг, життя собаче,
а я ж бо думав про життя своє.

Часто задумується автор над змістом життя, його цінностями. У збірці немало звернень до сучасників, роздумів на екологічні та морально-психологічні теми. І як писав Л.Борисов: "Не будемо лити на голову автора єлей, тим паче, що книга все-таки перша і має стати тим першим випробуванням, кроком, котрий служитиме зростанню поетичної майстерності".
Домінуючі мотиви збірки "Храми душі" - спокута чужих і власних гріхів, втеча від себе вчорашнього і пошук себе завтрашнього, всепоглинаюча любов до отчого краю з його мінливими фарбами радості і смутку, добра і зла. Бо без добра, милосердя, співчутливого ставлення до інших не можна стати людиною, повноцінним громадянином суспільства.
Кожним рядком своїх творів автор підкреслює, переконує, що серед безлічі благородних поривів і почувань вершиною є почуття доброти, милосердя. Якщо ми бачимо, що комусь погано, що хтось страждає і десь у глибині свідомості заворушилась думка, - яке мені діло? - то знаймо, що це голос тваринного інстинкту, який кличе рятувати свою шкуру. Ми не повинні потурати таким інстинктам, виганяймо їх будьмо нещадними до тваринного поклику рятувати тільки себе, бо майбутнє незвідане. І хто зна, чим обернеться байдужість?

Жебрак... простягнута правиця,
в зіницях - безнадії вир,
Стій, незнайомцю, зупинися,
в чужу біду хоч раз повір.
Не кидай мідяка недбало,
бо його дзвін - ганьба людська,
Чом милосердя в нас так мало?
Чом доля в жебрака така?
Спинись, людиїю, і подумай,
як нам нещасного зігріть,
як захистить його від суму
на роздоріжжі двох століть.
І не речи словес високих, -
благає немічна рука, -
На світ неправедний,
широкий поглянь очима жебрака, -
просить автор у поезії "Жебрак".

Або візьмемо поезію "Навчаймося добра". Павло Рачок стверджує, що, роблячи людям добро, ми здобуваємо неоцінне багатство, бо той, хто живе в ім'я блага людей - найбагатша, найщасливіша людина. Ми повинні пам'ятати, що в світі є єдиний вимір багатства, краси, величі - людина. Людина народжується і вмирає, і якщо після її смерті що й залишиться на землі, так це те, що вона робила добро для людей.

Навчаймося добра, як вчаться мови діти,
Щоб потім все життя його творить святе.
Плекаймо крізь роки троянди ніжні й жито,
Тримаймо у серцях, як сонце золоте.
Даруймо для людей погожі дні весняні,
Щоб щедрим садом вік світився небокрай,
Щоби беріз пісні лунали до нестями
І повнився добром наш дім і рідний край.

Варто відмітити, що у всій творчості поета домінуючою струною авторового серця є мати. Наше життя починається з матері. Щасливі роки дитинства, юності, зрілості - і завжди з кожним вона, любляча, стривожена долею дітей, віддана їм - мати. Перед нею стаємо на сповідь, не скриваючи нічого, бо знаємо, що зрозуміє все. Зрозуміє і простить, бо ми її діти. Та чи можна простити самим собі байдужість, зневагу до тої, котра віддає тобі усе? Про це йдеться у поезії "Докір".

Мені у душу, наче камінь, впали
Твої слова без ласки і добра.
Бо ж запитав ти мимохідь, недбало:
"Як поживає там моя стара?"
Чому стара? Так хочеться кричати...
Хай бунтом затужавіє блакить!
Вона ж твоя, мов ранок юна, мати,
її найкращу, грішно не любить...

Матері присвячені поезії:"Як тяжко дітей виряджать", "Спогад про дитинство", "Мені приснилась вкотре мати", "Одцвіла "черешня", "Три сумні монологи". Усі вони повчальні й актуальні. Бо непросте наше життя. Особливо нині. Багато людей втрачають кращі моральні якості: добро, любов, милосердя. Гонитва за грішми, багатством вбивають у них найсвятіші почуття любові і поваги до тих, хто дав їм життя. А це великий гріх, бо ж і Біблія вчить поважати і шанувати насамперед батька та матір.
Свій полудень віку Павло Рачок зустрів з новою, третьою за рахунком збіркою поезій "Полудень". В ній - осмислення прожитого, радощі й печалі землі, де народився і мешкає досьогодні, її людей, віра їх у краще майбутнє.
Випромінюванням добра назвав цю збірку письменник Андрій Кондратюк. У передньому слові до неї він написав: "Павла Рачка я знаю понад тридцять років. Як земляка, колегу по фахові, поета. Упродовж десятиліть ми часто зустрічаємося. І то не тільки у редакції нашої місцевої газети, а й випадком на вулицях містечка, на сільських дорогах.
Ось спрямувавсь я у тихім надвечір'ї пішки із хутора до села. А тут і машина несподівано зупиняється, зрівнюючись зі мною. Редакційна. І Павло Трохимович тут. Та й коротшає моя путь до мети, як би за велінням чарівної палички. Що може бути більш манливішого для подорожанина. А сяєво теплого слова, незрівнянна радість спілкування із добрим давнім знайомим. Це як щаслива данина випадку.
А одного літнього квітучого дня позустрів я був Павла Трохимовича на велелюдній вулиці кількамільйонного Києва. І це також як незрівнянно щаслива данина випадку. Здавалося б, неймовірне - серед тисяч людських облич свою знайому людину зустріти. Але, згодьтеся що і таке в житті буває.
І кожна така зустріч - це радість спілкування із лагідною людиною яка і у віддаленні нагадує про рідні краї.
Але іще частішими були мої зустрічі із віршами Павла Рачка, які від 1959р. постійно друкуються в періодиці. Вірші його завжди співзвучні моїм настроям. У них зафіксовані поетичні знаки нашого рідного краю. Вони випромінюють сяєво любові до одвічних святинь - рідної землі, матері, отчого дому. Це завжди таке до щему близьке і впізнанне:

Зелені незбагненні хутірці
Припали до землі, немов до мами...

Уражена суєтою повсякдення, душа ліричного героя Павла Рачка стримить до цих правічних джерел, шукаючи свою первісну цілісність. И у тім контексті манливості набуває кожне завважування неповторних явищ, барв і звуків довколишнього світу, природи поліського краю. Як вишня під вікном розквітла, як "крізь неба решето просіюються зорі", як "п'ють воду із калюжі горобці і дзьобики у небо задирають", як "упав листок у золотавий день".
Вірші Павла Рачка не вишукані, а традиційні, прості за формою. Але чи не простота завжди була ознакою справжньої поезії", -констатує Андрій Кондратюк.
Збірка "Полудень" складається з трьох розділів: "На перехрестях життя", "В полоні непорочних мрій" та "Вічне свято любові". Найрізноманітніших тем торкається автор у цій збірці. Ось мандрує ліричний герой стежками, які "пролягли від батьківського дому, у поезії "Полудень". А тут колише "в колисочці вербовій" слово яке щойно народилось. Он "віхола, долі віхола, завертіла, що навіть ніколи пригорнути до серденька маму. її віч доторкнутись вустами"(поезії "Народилось слово"', "Долі віхола").
Йому нелегко, цьому тонкому лірику, бо він "чужими болями" затьмарює собі світ:

Чужими болями затьмарю собі світ,
Чужий полин собі кладу на рану.
Комусь чужому подарую цвіт,
Яким хотів здоровити кохану.
І сам себе на страту поведу,
Хоч не звинив я перед світом білим...
( " Чужими болями затьмарю собі світ")

"Куди ми йдемо, яка мета нашого життя, яким мірилом вимірюємо цінності?" - запитує Павло Рачок у багатьох поезіях. Інколи він почувається одиноким, відсталим від життя і не може змиритись із буденною сутністю.

Летить цей світ під грім литавр в гріхах тяжких.
Невже в безодню?! А я, як древній динозавр,
Із правіків вернувсь в сьогодні.
Бреду по змореній землі
мов Діоген, людей шукаю.
Та жалять серце терни злі,
і душу травить підлий Каїн.
Зову порядність і добро,
благаю їх, прошу прихистку.
Де ви поділись? Хто зборов
ваші діла, цнотливо чисті?
Хто віру сплюндрував людську,
хрестом чорнобильським позначив?
Покару світ несе таку, що небеса від горя плачуть...
( " Летить цей світ під грім литавр")

Але більшість поезій цієї збірки - це дійсно випромінювання добра, безмежної любові до рідного краю і людей, до життя з його непередбаченими викрутасами.

Зайнявся схід і ліг, немов намисто,
В Случеву хвилю, ніжну, молоду.
Мій щедрий краю, я із серцем чистим
До тебе завжди, як на сповідь, йду.
( "Щедрий край")

Своїм синам Валерієві, Олегу та Віталію присвятив Павло Рачок збірку "До чистих джерел". Щирі ліричні роздуми про людські почуття, любов до рідної землі, дітей - ось провідні мотиви цієї збірки. А ще про роль і місце поета та його творчості у людському суспільстві ("Чому в поета очі сумні"), спогади про війну та долю людей, чиє життя обпалене війною ("Із фронтів наш Микола прийшов").

...А у поета очі сумні,
Бо за людей несе вічну спокуту.
Серце його ранить ницість і гнів,
Біль всіх нещасних й забутих.
А у поета душа на хресті
Не за свою, а за інших підлоту,
За лицемір'я, що йде у житті
Честі й порядності вічно супроти...

Багато у цій збірці пейзажної лірики, де автор тонко відчуває природу, її неповторність і майстерно відтворює цю красу. Відчувається воно у поезіях "Для всіх це сонце вічно світить", "Ця березнева заметіль", "Мені нічого вже більш не треба", "Шануймося, допоки ще живі", "Цвітуть сади", '"Дрімає соняшник над тином", "Місяцем небо пооране", "Прощання з осінню".
Особливої уваги заслуговує поетична легенда "Максим Будень". Матеріалом до неї послужила народна легенда, почута автором від бабусі Зіньки, ще коли він був малим хлопчиною.
"Колись, в далекому дитинстві, разом з однолітками я часто пас корів на лузі за Случем поблизу Будиської (Будневої) гори та Козацького озера, що розкинулось поруч з нею. Тоді в моїй юній загостреній уяві вимальовувалися найрізноманітніші версії з приводу того, чому мають такі символічні назви гора та озеро. Тому я попрохав свою бабусю Зіньку, якій тоді вже виповнилося за 90, розповісти про історію цієї місцевості, про події що відбувалися у сиву давнину. І оповіла мені старенька легенду, яку чула колись від своєї бабусі.
Сотні років тому, коли Вкраїна знемагала від гніту польської шляхти, поблизу нинішнього Березного проходило з боями козацьке військо. В одну з його сотень влилась група наших земляків, очолювана молодим парубком Максимом Буднем, щоб разом з козаками-побратимами відплатити ворогам за наругу над рідним народом, його багатостраждальною землею. У кривавому бою загинув наш відважний земляк та багато його друзів по зброї. їх поховали в могилі-горі, яку і досі називають Будиською".
Про ці події й розповідає віршована легенда "Максим Будень". Твір має п'ять розділів, які можна умовно назвати так:

"...Вже крізь тумани сиво-русі зринає Будиська гора..."
"... Коваль... гука до свого сина: - Піддай вогню, Максиме, ще..."
"...Всім вість постукала в віконця: - До нас вступили козаки..."
"...Посеред попелу і диму завмерли пісня, радість, сміх..."

"...Допоки в небі сонце світить - козацька слава вік жива!" Легенда нагадує нам про історичне минуле нашого народу. І мов продовженням її є спорудження в роки незалежності України поблизу Будиської гори та Козацького озера пагорба козацької звитяги на честь наших героїв-земляків, що мужньо боролися за визволення рідної землі, її святу волю.
Книга "Ностальгія" надійде до читача в 2002р. Зараз вона у друці. Автор повідомив, що будуть вміщені в ній дитячі етюди, ностальгічні поезії-спогади про молодість, призначення людини на землі.
Віриться, що священне батьківське джерело ще довго живитиме життєдайними соками поезію Павла Рачка і читачі знаходитимуть у ній відраду, силу духу.

Землі обнови дорогі до болю,
Високий день у сина над чолом.
Моїх батьків невиспівана доля -
Моє священне вічне джерело.

ЯРМОЛЬЧУК РАЇСА МИХАЙЛІВНА