Березнівська центральна районна дитяча бібліотека

Андрій Іванович Кондратюк - член спілки письменників України, автор книг "Чарівна скринька", "Важке прозріння", "З вишневого саду", "На горі сосна золоторясна", "Новели нашого хутора", "Випромінювання любові", "Поза межами суєти", "Хутір", "Краса зникаюча і вічна", "Зацвіла в долині червона калина", "Світло любові", "У світлі спогаду"
Розповідь про цю неординарну особистість, людину енциклопедичних знань і невичерпного таланту розпочну словами Бориса Боровця, присвяченої йому, Андрію Кондратюку.

Помежи сіл, поміж хлібів,
Похнюпивши прогнилі плечі,
Стоїть хатина, повна снів,
1 спогадів старечих.
Цвіте нескошена трава
Од плоту до порога.
І туга ллється світова
Із образів батьківських строго.
Вмира високий осокір,
Підгризений бобрами,
А сонце цідиться довкіл
Через святі небесні брами.
Хлюпоче в річечці вода,
Шукає звичне давне русло,
І оддалік, немов слюда,
Червневе марево загусло.
На перехресті двох століть,
Наперекір негоді й смуті,
Відкритий всім вітрам стоїть
Старий, як світ, самотній хутір.
Вирує десь нове життя,
Як та вода, збігають роки...
Немов безгрішнеє дитя,
Той хутірець Ваш одинокий.
("Помежи сіл, поміж хлібів")

Там, на хуторі Отраже, недалеко від села Ново-Моквин Березнівського району Рівненської області, побачив світ маленький Андрійко. Сталося це 13 травня 1938р.
Батько, Кондратюк Іван Романович, був родом із заможної родини. Його брат Андрій їздив на заробітки до Америки. Повернувшись додому, купив поле, збудував гарну оселю, де жив і господарював на рідній землі.
Мати, Кондратюк Ярина Квоківна, теж із селянської родини. Дівоче прізвище Харчук. Під час окупації Західної України польськими військами батько з матір'ю працювали у пана Валєвського. Вони просили в нього землі. Пан дав їм три гектари, за які довгий час вся сім'я мусила відробляти. Потім Іван ще купив один гектар землі. Дід з бабою дуже хотіли, щоб синовим дітям дісталось у спадщину хоч по одному гектару.
Батьки письменника теж мали сім гектарів поля, свої луки, велике господарство. Сім'я дружно працювала, оселившись по одруженні на хуторі Отраже. Там було їхнє поле. Зараз ця домівка стоїть на хуторі як пустка. Садок викорчували тракторами, оборали. Та Андрія Івановича все одно щовесни несуть крила до рідного дому, до батьківських порогів. Про них, батьківські пороги, душевно розповів сам автор в одній з новел батьківського хутора. Називається вона "Плачу перед батьківськими порогами". "Батьківські пороги: світло отчого дому - неоціненні і незамінні людські вартості. їхнє сяйво завжди окриляє, як би далеко від дому не знаходилась душа. І нема туги сильнішої, як за ними у розлуці перебуваючи. Тим, очевидно, вражальніш, якщо в благословеннім куточку тім тобі судилось уперше розкрити очі на світ, тим зворушливіш, якщо у клаптику землі отім навічно зосталася батькова-материнська мрія."
Той невеликий клаптик землі на хуторі Отраже, що побіля теперішнього села Новий Моквин, дався моїм батькам великими трудами. Землю у пана купили. Цілих п'ятнадцять літ тяжкою працею і нестатками виплачували вони ту землю -останній внесок у серпні 1939р. сплатили. Не одну вигляджену корівку і не одного вгодованого кабанця забрав "Віленські банк земські по вулиці Місевича", як повторювали згодом часто батько. А до мене, коли слухав, рядки бігли: "В Вільні, городі преславнім". Зате й куточок благословенний. Хто не йшов - завидував. І владу, яка в краї перебувала, сюди манило. Й коли батько помирали, то кума їхня Мокрина прийшла, упала навколішки.

- Господи , трави ж які хороші, а вони помирають...

Доглядаючи недужу паралізовану матір у 1966-67рр., я написав тут свій перший роман "Дорога до матері".
Опісля й батькової смерті у 1980р., щовесни навідувався на хутір. І не було для мене миті зворушливішої, як та весняна - мить зустрічі із батьківськими порогами. І що не рік у життя заглиблення, то тремкішою вона ставала. Й односельці те завважували: 'Тандрій, як птах перелітний. Уже з'явивсь".
У родині Кондратюків було шестеро дітей. Але мрія дати кожній дитині в спадщину хоч по одному гектару землі не збулася. Землю, на яку Кондратюки збиралися все життя, радянська влада забрала...
Родинне дерево Конратюків досить гіллясте.
По батьковій лінії: дід Роман, баба Параска, брати: Никон, Ляш, Василь, Андрій. Останній їздив до Америки, Никон та Василь загинули в роки війни, батько під час війни був десятником.
По матері: Кузьма, Микита, Гриць, Павло - брати. Кузьма та Микита теж загинули на війні, Гриць - вояк УПА і був убитий партизанами. Тіло виловили в Случі.
Шкільна пора для малого Андрійка почалася в Друхівській восьмирічці, потім продовжував навчання в Моквинській середній школі. Вчився на відмінно, але на випускному екзамені йому поставили четвірку з української мови. Золоту медаль, на яку він мав надію, тодішній директор Кондратенко Одарка Самойлівна на випускному вечорі вручила своїй дочці. Це був перший удар, перша неправда, з якою зіткнувся юний Андрій Кондратюк. Не впав духом, не зневірився і в тому ж році зумів підтвердити свої знання, вступивши зразу до Львівського держуніверситету ім. І.Франка на відділ журналістики.
По закінченні навчання працював у пресі. У 60-ті роки був репресований. Три роки протримали його в лікарні для душевнохворих людей в м. Черкаси. Ось як про це згадує старший брат Олександр: "Приїхав., я до нього в Черкаси і злякався. Андрій мене не впізнав. Йому кололи якісь уколи, щоб він втратив пам'ять. Не могли ми його вирвати з цієї страшної лікарні. Після трирічного перебування в Черкасах я привіз його до рідної домівки. Ще була жива мати, вона його й виходила. До брата почала вертатись пам'ять. Після одужання він вернувся до Києва і став працювати в газеті "Вечірній Київ".
Тяжкий спогад самого письменника знаходимо в "Новелах нашого хутора" в тому ж творі "Плачу перед батьківськими порогами". "Мені 54 роки. Я - невдала форма життя, людина важкої долі, й літературна доля не склалася. Написаний чверть віку роман "Дорога до матері" з'явився щойно в 1990р. під назвою "Важке прозріння". Я самотній і беззахисний. Кожен день мого життя дається мені з великими труднощами. Моя несміла часткова причетність у 60-х роках до художнього світу витворила драму мого життя: з 1970р. я - інвалід II групи".
Працюючи кореспондентом "Вечірнього Києва", Андрій Кондратюк багато подорожує по країні - цього вимагала робота. Часто друкується в пресі. А на літо завжди повертається в рідний край. Пише багато. Його твори друкують у районній пресі. Письменника турбує стан природи рідного Полісся. Він працює над книгою "З вишневого саду", "Важке прозріння", перекладає з іспанської мови роман А.Варели "Темна ріка", проводить літературні дослідження, має численні публікації в українській, туркменській, узбецькій, киргизькій періодиці.
Останні роки Андрій Кондратюк - частий гість редакції районної газети "Надслучанський вісник". Він приносить сюди свої твори, і вони час від часу з'являються на шпальтах газети. А редактор газети, місцевий письменник Борис Боровець, у цій же газеті неодноразово друкував свої дослідження і роздуми про долю нашого талановитого і водночас безталанного земляка. Вони, ці роздуми, очевидно, увійдуть до його нової книги "Поклик творчості", над якою працює зараз Борис Тимофійович. Думаю, читачеві цікавою буде стаття "Плаче в сивині своїй серце", надрукована в "Надслучанському віснику" 6 травня 1998р.
Автор пише: "Та невеличка новела з невигадливим сюжетом (юна мама, залишивши надворі коляску з дитиною, забігла на якусь хвилинку в універмаг та й забарилася - тоді ще можна було бути такою безпечною, а перехожі, стурбовані самотністю заплаканого маляти, взялися всіляко його втішати), надрукована в обласній газеті, а згодом, завдяки РАТАУ, й іншими виданнями в другій половині шістдесятих й досі в пам'ятку. Буденний, здавалося б, незначний епізод, виписаний був так майстерно, що манера письма автора стала для мене справжнім відкриттям. Схотілося побільше про нього дізнатися. Виявилося: журналіст, ще й земляк. А невдовзі випала нагода познайомитися особисто. І от уже майже тридцять років триває наша дружба. Спілкувався з Андрієм Кондратюком у хвилини його творчого піднесення і в час розпачу та безсилля перед обставинами й чиновниками, такими байдужими не лише до долі простої людини, а й до життя талановитого українського письменника. Мав щасливу можливість читати його щойно написані, сповнені філософською мудрістю і такі неперевершені за стилістикою оповідання й новели, а в останні роки не лише читати, але й готувати їх до друку в районці. Тому-то й узявся в дні ювілею письменника сказати про нього кілька слів. Хоча й боюся в чомусь сфальшивити, вдатися до непотрібного пафосу, якого так він не терпить. Увесь його життєвий шлях - то терниста стежка, якою випало пройти селянському хлопцеві, наділеному талантом бачити й відтворювати світ так, як це можуть лише обрані Богом люди. Але та здатність в суспільстві, яке не вміє і не хоче шанувати своїх талантів, не розуміючи їх призначення як носіїв духовності, стала причиною його страждань.
Сьогодні про літературно-мистецьке, а отже і суспільне шестидесятництво написано немало, здається, поціновані його найвідоміші представники. Але ж так мало знаємо про тих, хто був відторгнений не лише суспільством, що й не дивно, а й, як це не парадоксально звучить, людьми, що мали б стати побратимами. "Ваше покоління перед вами в боргу", - сказав нещодавно ведучий радіопрограми "На межі тисячоліть", відомий поет молодої генерації Василь Герасим'юк в бесіді з Андрієм Кондратюком. Він і справді не був показним ні борцем, ні трибуном тоді, як не є ним і сьогодні. Він і тоді й нині спопеляє своє серце на вогні некрикливої, всепоглинаючої любові до рідної землі, до отчого краю, прагнучи матеріалізувати цю любов у художніх творах, у витворених ним художніх образах. Однак цього стало достатньо, щоб потрапити під жорстокі жорна тодішньої системи (про сьогоднішні гаразди письменника - нижче). Хтось з його перевесників пішов по сибірах, ще хтось - пристосувався і непогано себе почував усі ці роки, як, до речі, непогано почуває себе й нині. А він, щоб порятувати душу й тіло подався в мандри.
Був газетярем в Узбекистані, радіожурналістом у Владивостоці. Повернувшись через чотири роки на свій Моквинський хутір Отраже, щоб доглянути хвору безпомічну матір, сповнений вражень, в 1966-1967рр. пише свій перший і поки що єдиний роман "Дорога до матері". Пропонував його то одному, то іншому журналу, то одному, то іншому видавництву, але, на жаль безрезультатно. Закриті рецензії на твір були здебільшого негативні, писали щось на кшталт: "в романі зібрано в основному негативних героїв, а так не повинно бути", автор очорнює радянську дійсність і т.п.
Роман не був сприйнятий як офіційною критикою, так і багатьма тими, хто називає себе сьогодні шестидесятниками, бо авторський стиль, манера письма виходили далеко за рамки усталених поглядів і традицій. Це вже нині стало мало не модою писати в подібній манері, але коли для Кондратюка була вона сутністю його художнього творення, органічною і по-філософськи глибинною, то від теперішніх подібних речей відгонить епігонством і надуманістю.
Лише в 1990р. роман А.Кондратюка вийшов у світ під назвою "Важке прозріння", редактором книги став цьогорічний лауреат Шевченківської премії Роман Андріяшик.
Щоб осягнути художню вартісність твору, окрім, звичайно, його прочитання, треба, мабуть, почути думку про нього інших. От хоч би й відомого прозаїка середнього покоління В'ячеслава Медвідя: "Роман А.Кондратюка "Важке прозріння", написаний десь року 1967-го, а виданий лише двадцять з лишком років потому, є сьогодні бібліографічною рідкістю. Принаймні й тепер багато молодих вважають, що якби цей роман побачив світ у тому ж 1967р., то українська література розвивалася б далеко інакше".
В 1969р. Андрій Кондратюк зробив спробу засісти ще за один роман, написав навіть до півсотні сторінок, але начерки були втрачені (швидше забрані)* "оди за те, що не хотів підкоритися порадам "переглянути свої ідейно-творчі засади", був запроторений в лікарню.
Згодом, коли душевний стан на чисті води виходити став, самотній безробітний, відторгнутий друзями і недругами, він, в пошуках засобів до прожиття, пише літературно-критичні статті, рецензії, зокрема, на книги середньоазіатських письменників, які виходили в Україні, друкують ці статті, рецензії в тамтешніх літературних виданнях. За його ж признанням, був готовий до будь-якої літературної праці: якось відредагував, а коли точніше, то заново написав брошуру про автошляхи, упорядкував книжечку про ліс, виступав як співавтор перекладів з іспанської, перебивався навіть тим, що вишукував у періодиці замітки під рубрикою "Це цікаво".
На початку сімдесятих вдалося опублікувати в журналі "Дніпро" написане в 1965р. оповідання "Цвіт кактуса" - сумну розповідь про поневіряння української душі на чужині, в азіатських спекотних пісках. Правда, редакторське чи цензорське перо добряче пройшлося по тексту, намагаючись "вичистити" крамольні місця.
Але ні хвороба, ні постійне перебування "під ковпаком" не змогли витравити з душі письменника оту українськість, яку всотав з малолітства і яка жила в ньому, спонукала до пошуку, до творчості. Так народилася 400-сторінкова художньо-документальна розповідь про рослини як символи в українському фольклорі та красному письменстві. Уже в 90-ті роки це дослідження прийшло до читача двома книгами:"3 вишневого саду" та "На горі сосна золоторясна". В передмові до першої з них відомий народознавець Василь Скуратівський писав: "На моє глибоке переконання, щоб зберегти себе і наступні покоління, мусимо повернутися до своїх правічних джерел - відновити народові його ж духовні традиції до природи як джерела буття. Тому книга Андрія Кондратюка має сьогодні особливе значення, бо вона навертає нас у лоно національних святинь. Цінність її передовсім у тому, що автор широко використав багатющий фольклорний матеріал, який безпосередньо пов'язаний з природою, як з феноменом нашої неопалимості". Чи потрібно щось до цього додавати?
А ще ж у творчому доробку літератора (не пригадую, щоб колись Андрій Кондратюк називав себе письменником, в самооцінці він - літератор) чудові "Новели нашого хутора", читати які - одна насолода, не лише від майстерно побудованого сюжету, гарно виписаних образів, а й від того, як неповторно й оригінально будуються речення, фрази. Його "етюди з життя сучасного українського літератора" відзначені премією "Благовіст". В одному з газетних інтерв'ю лауреат Малої премії ім.Шевченка Олесь Ульяненко сказав приблизно таке: сьогодні таким письменникам, як Андрій Кондратюк чи Павло Загребельний не треба турбуватися про свій літературний імідж...
То що ж, маємо втішатися, що наш земляк нарешті належно поцінований сьогодні як самобутній митець, чия творчість слугує відродженню духовності народу? Коли б то! "Серед незчисленних страждань творчої особистості неможливість висловитися - страждання все-таки чи не найжахливіше", - переконаний він. Обставини і люди перешкодили заговорити Андрієві Кондратюку на повну силу тоді, коли, за згадуваним уже висловом В.Медвідя, від його голосу "українська література розвивалася б далеко інакше", вони ж, ці обставини і люди не дозволяють цього зробити й зараз. "Час мій був страчений на виживання, і багато для мене лишилося недосяжним, неосвоєним"...
До всього додавалося й те, що наділений здатністю небуденно сприймати світ, розрізняти і відтворювати його кольори і звуки, він виявився цілком позбавленим практичності, непристосованим до його суворих реалій. Оця його безпосередність часто незрозуміла оточуючим і, як це не прикро, навіть колегам по перу. "Життя так склалося, що я опинився ізгоєм, я загнаний в шпарину і дивлюся з неї на світ"...
Не випадково такою духовно близькою для нього є постать українського письменника зі старшого покоління Тодося Осьмачки, який "гнаний демоном переслідування, ховався по всіх гротах і закапелках нашої Землі, прихистку ї спокою для душі не знаходячи ніде".
Прихистком для Андрія Кондратюка стала кімнатка на кілька квадратних метрів під горищем на Великій Житомирській у Києві, де услід за Симоненком міг би сказати: "...Нудотно і похмуро пройшли мої, можливо, кращі дні у тісноті і сутінках конури з думками власними наодині"."Конура" ця пов'язує його ще хоч трохи з київським літературним середовищем. Але що то за існування у великому місті на 49 гривень інвалідської пенсії, з яких майже третина йде на комунальні виплати! А від письменницької праці відомо, який сьогодні зиск.
Життя впроголодь та ще непритлумлений поклик батьківського краю проймає його, як тільки завесніє і він, мов той перелітний птах, з'являється на хуторі Отраже, де самотня доживаюча хатина і досихаючий сад додають йому і втіхи, і болю. Втіхи, бо то як пуповина, що зв'язує з минулим, а болю - бо черстві й байдужі люди потроху нищать колись благодатний хутірець: оборали до неможливого, вирізують, дерева,, що залишилися після сумнозвісного зселення з хуторів, і викорчовування цих милуючих око. Порозкрадали нехитрий батьківський спадок, а якось і оригінал рукопису згадуваного роману "Дорога до матері" зник, такий дорогий його серцю. І немає зраненій, зболеній душі порятунку ні від кого. "Бо дивний сей чоловік, Гандрій, - переконані односельці, - не від світу сього..."
Скопує грядочки, що залишилися ще біля хатини, висаджує усякої городини потроху, доглядає її всеньке літо, щоб прохарчуватися якось та ще й завезти в торбині у Київ і вділити того набутку котромусь з подібних собі. І пише, попри незгоди й час, який невблаганно так пролітає, забирає з собою сподівання і надії... Ні, таки неправда, надії тримають його на цьому світі. "Я не належав і не належу ні до яких партій і рухів, за станом здоров'я і характером особистості не можу брати участі у політичному і громадському житті. Але з великим болем переживаю сучасний стан культури, коли художнє начало в житті зневажене як ніколи, і часто потайки плаче в сивині своїй серце моє над тим, до чого ж ми дійшли, так жорстоко споневіривши два одвічно високі і поетичні роди людської діяльності - землеробство і художню творчість. Але я переконаний у зцілюючому облагороджуючому впливові художньої діяльності на суспільство і окремішню людську особистість".
Оця переконаність і допомагає йому жити й творити в такому жорстокому світі".
Та ще відчуває автор невимовну радість від того, що у нього є читачі, що розходяться з продажу його книги. Ними зачитуються не тільки школярі, а й науковці, етнографи і фольклористи. Ось як писав про книгу А.Кондратюка "З вишневого саду" відомий народознавець Василь Скуратівський у передньому слові: "... Книга Андрія Кондратюка має сьогодні особливе значення, бо навертає вона у лоно національних святинь. Цінність її передусім у тому, що автор широко використав багатющий фольклорний матеріал, який безпосередньо пов'язаний з природою як феноменом нашої неопалимості... Кожен, хто познайомиться з книгою, поповнить свої знання цінними екскурсами в глибину століть, просякне нагальною потребою тіснішого спілкування з довколишнім середовищем, нарешті, знайде відповідь на сакраментальне - кому топтати ряст. Тільки той, хто погамує спрагу з духовного джерела традицій, зможе, образно кажучи, потоптати ряст у наш неспокійний і тривожний час. А саме до цього закликає ця неординарна книга".
Варто додати, що ця книга є корисною школярам і вчителям, котрі вивчають у школах та інших навчальних закладах народознавство. Прикрасить власні зібрання шанувальників художнього слова, надто тих, хто не показово, а насправді прагне притулитися до скарбниці національної культури.
А сам автор про книгу "З вишневого саду" писав, що десятки тисяч найрізноманітніших рослин розповсюджені в усіх куточках земної кулі. Утворюючи зелені шати, вони одягають нашу планету в чудове вбрання. Й тому вона така невимовно прекрасна. По краплинці і в частковому поєднанні завважували цю красу мандрівники різних часів, її осягала людина з фантазією, в уявленнях і міражах. А нині людський зір дістав можливість милуватися зеленим вбранням сповна, з висоти пташиного лету, з космосу.
Наша любов до рослин одвічна і неперебутна. Народ здавна надто спостережливий до життя зеленого світу. Намагаючись глибше проникнути в його таємниці, люди почали одухотворю вати життя рослин. А втім, може й справді воно осмислене, побудоване за законами краси? Пригадуємо оцю розмову з "Лісової пісні" Лесі Українки:

Мавка:
Он бачиш, там питає дика рожа:
"Чи я хороша?".
А ясен їй киває в верховітті.
"Найкраща в світі!"
Лукаш:
А я й не знав, що в них така розмова,
Я думав - дерево німе та й годі.
Мавка:
Німого в лісі в нас нема нічого".

З сивої давнини, з часів античних дійшли до нас чудові легенди, казки, перекази, бувальщини про рослину їх зображення - в орнаментах і розписах. А скільки прекрасних пісень на цю тему, у фольклорній творчості. Рослини живуть, як люди, розмовляють, відчувають і біль і радість, просять поради і допомоги, заступництва.
Але чи не найчастіше зустрічаємо моменти перевтілення. У напружених, виняткових, драматичних ситуаціях на квіти й дерева перетворюються люди, інколи вони з'являються унаслідок дії стихійних сил природи, вияву людських почуттів.
Зелений світ - невичерпне джерело натхнення багатьох видатних письменників, композиторів, художників. Розмаїте життя рослин вони високохудожньо зображували у своїх творах. Багато видатних митців одночасно були і чудовими ботаніками. Наприклад, великий німецький поет Й.В.Гете знаний і уславлений також і як відомий натураліст. Життям рослин цікався Тарас Шевченко - малював їх, оспівував у віршах і поемах, не раз згадував у листах. Невимовно любив зелений світ класик української літератури Михайло Коцюбинський. У відомій статті про нього російський письменник Максим Горький, відзначаючи його виняткову закоханість у живу природу, згадує: "Він особливо ніжно любив свою Україну і часто чув запах чебрецю там, де його не було.
А одного разу, побачивши під білою стіною рибальської хати блідо-рожеві мальви, - увесь освітився усмішкою і, скинувши капелюха, сказав до квітів:

- Здоровенькі були! Як живеться на чужині?

... Не раз, вдячно дивлячись на сірі скелі Капрі, багато вдягнені пишною зеленню трав та квітів, він говорив:
- Яка сила життя! Ми звикли до цього і не помічаємо перемоги живого над мертвим, дійового над інертним, і ми ніби не знаємо, що сонце творить квіти плоди з мертвого каменю, не бачимо, як скрізь торжествує живе, щоб бадьорити і тішити нас. Ми повинні б усміхнутися світові по-дружньому".
'Прекрасна, виняткова квітка відцвіла", - пише Максим Горький, маючи на увазі особу, життя і творчість нашого сонцепоклонника.
Глибоким тонким, музичним відчуттям багатого життя зеленого царства володів Павло Тичина. Розмаїтий світ рослин, вияви і стани, що панують в ньому, завжди співзвучні й нашим настроям та душевним станам, завжди олюднені в творчості поета. "Тополі арфи гнуть...", "Ви знаєте, як сплять старі гаї? - Вони все бачать крізь тумани". Або ось ці, несподіваної поетичної образності рядки "Не дивися так привітно, яблуневоцвітно", що й дали привід назвати згодом їх автора "яблуневоцвітним генієм України".
Спостереження над рослинним світом, проникнення в його таємниці не тільки розширюють наші пізнання. Це мало б спонукувати нас замислитись і ось над чим: як живуть вони, рослини, і як ми - люди. А залишившись, відтак глибше проникають і в схованки власної душі, на дні якої не тільки високі, найшляхетніші почуття з'явилися, речі мистецтва народжувалися, а й вистоювалися найжахливіші переступи і злочини, що їх і судити важко і спокутувати як. І коли й настає пора відродження, оновлення, людської душі, то шлях цей, мабуть, неодмінно має зачинатися із порозуміння з природою, із усміху "світові по-дружньому", насамперед із прилучення серцем до усього різноманіття форм, виявів і барв світу рослинного.
І знову спливає Тичинине. Блакить мою душу обвіяла, Душа моя сонця намріяла, Душа причастилася кротості трав -Добридень я світу сказав!
Певні види рослин, як певні люди, міста, будинки, мають свою біографію. Рослина, як художній символ у фольклорній творчості, у творчості митців - одна з цікавих сторінок цієї біографії.
У пропонованих розповідях про найбільш поширені рослини головно "пісенні" дерева і квіти нашого краю. В основі їх - як власні спостереження з життя зеленого світу, так і матеріали фольклорного, літературного походження.
Оповіді можна доповнювати і продовжувати. І робити це можна кожному, кого цікавлять наші зелені супутники у художній творчості і в живій природі. Спілкування із зеленим світом - це завжди незамінне джерело радості, відчуття повноти і гармонії буття. Увага до рослинного царства - це найперший і надійний крок на шляху до збереження самого життя.
Цікавим є також відгук письменниці Надії Ярмолюк на книгу Андрія Кондратюка "На горі сосна золоторясна". "Кожен рядок дихає Україною" - так називається стаття вміщена в "Надслучанському віснику" 2 січня 1996р. Ось про що пише авторка: - Подив... Так, саме це почуття приходить насамперед, коли починаєш гортати сторінки цієї книжки. А вже потім, при уважнішому ознайомлені до нього додається і захоплення і втіха, і якась сумовита радість. Чому сумовита? Бо ми ж таки (і книжка ще раз переконливо доводить це) унікальний народ, талановитий, з своєрідним поетичним світобаченням й досі тупцюємо на задвірках світового співтовариства. Та ж ми, маючи впродовж віків стільки клопотів (то набігали на нас гуни і половці, то топтала монголо-татарська орда, то перехоплювало нам подих в обіймах "старшого брата"), не тільки вистояли фізично і зберегли власну неповторність, а ще й оспівали кожне деревце, кожну билиночку.
Розкрийте книжечку нашого земляка Андрія Кондратюка "На горі сосна золоторясна", і кожна сторінка озветься до вашого серця то піснею, то казкою, то поетичним словом. Скільки ж праці треба було докласти, скільки пісень перепустити через власну душу, щоб з'єднати все воєдино?!
Книжка йшла до читача довго. І те, що вона таки з'явилася на світ, дарує надію, серед сотень прагматиків завжди знайдеться дядько Лев (пам'ятаєте "Лісову пісню" Лесі Українки?), який таки не дозволить заради вигоди зрубати дерево, знищити красу чи допоможе багатому на талант, але бідному на гроші авторові видати книжку. Серед тих, хто спонсорував це видання (книжка вийшла в Києві у "Дніпрі") і об'єднання "Тівнеліс", очолюване добре знаним Миколою Шершуном.
"Дерево як символ у фольклорі, в художній творчості", - так визначив зміст книги "На горі сосна золоторясна" її редактор І.Римарчук. "Вже назви розділів вказують на це: "Дуби поважні надто", "Ви знаєте, як липа шелестить", "Осика все мене чогось лякає", "Ой зацвіла черемшина коло перелазу", "Тополі арфи гнуть" тощо.
Відкриваю книжечку навмання. "Щось осяйне,оберігаюче є в цьому дереві (це про тополю). Вона - як з'ява, що постала над геологічними структурами нашого краю, щоб витримувати напружені поєдинки з вітровіями, зі стихією, щоби й у гру з ними вступати на сторожі поселень і людських доль. На підтвердження цієї думки автор зібрав 35(!) уривків з віршів, пісень, балад, дав влучні коментарі до них. Ось один з них:

Оженила мати неволею сина
Да взяла невістку да й не до любови,
Да взяла невістку да й не до любови,
Не білеє личко, не чорнії брови.
Ой послала сина у путь, у дорогу,
Молоду невістку в поле брати льону...

Дерево і на могилі козака, що поїхав на війноньку і загинув:
Ген серед поля гнеться тополя
Та на козацьку могилу.

Воно і на щастя, воно і на біду.
Коли молодих від вінця вели, то співали:
Рубайте тополю, встеляйте дорогу
Молодій і молодому до самого дому.

В збірнику "На горі сосна золоторясна" багато поетичних цитат. Автор використав на підтвердження своїх думок уривки з творів Т.Шевченка, Лесі Українки, Миколи Вороного, М.Зерова, М.Рильського, П.Тичини, В.Сосюри, Б.Лепкого, Д.Павличка, І.Драча, багатьох інших поетів.
Книга Андрія Кондратюка - це частинка України. І в кожному її рядку дихає синівська любов автора до рідної матінки-землі. Мабуть, саме тому так чисто, світло й піднесено в душі, коли читаєш її".
Видати сьогодні книжку, до того ж ще й прозову - справа надзвичайно важка, бо затратна потребує великих грошей. Хай це буде навіть віховий твір не лише для самого автора, а й усієї нашої літератури. Навпаки, прохідне, низькопробне "чтиво" швидше знаходить дорогу до спонсора і читача. Розраховане на невибагливі смаки одного й іншого, воно заповнює полиці книгарень, розкладки вуличних торговців, розкуповується, а відтак - нівелює душу того, хто, спокусившись на яскраві обкладинки з голими дівулями та молодиками зі статурою Шварцнеггера, порине у примітивно зліплений сюжет з постільними сценами, вбивствами та несусвітніми жахами.
Отож і Андрій Кондратюк, постукавши то в одні, то в інші двері до багатьох людей і отримав де крутійську, а де просто відверту відмову, був майже втратив надію, що найближчими роками будуть видані його "Новели нашого хутора". Аж тут благодійний фонд "Соціальний захист", що діє під патронатом Президента України Леоніда Кучми, виділив солідну суму коштів "Українському письменникові" на видання цілої серії книг "Сучасна українська література". А видавці, формулюючи список авторів, не обійшли увагою і Кондратюків рукопис. І от ця книга прийшла до читача, хоч, на жаль, і мізерним тиражем - всього в одну тисячу примірників.
Книга "Новели нашого хутора" увібрала в себе написане Андрієм Кондратюком з початку шістдесятих років й до наших днів. Але, на жаль, не все запропоноване автором увійшло в неї, багато що залишилось поза збіркою, не вмістившись у фінансове ТІрокрустове ложе. Навіть власне "Новели нашого хутора", що склали собою своєрідний роман-есе, від якого й отримала назву сама книга, переполовинені, що, безперечно, шкодить цілісності цього оригінального твору. Але, з іншого боку, маємо щасливу нагоду познайомитися із ранніми творами автора, більшість з яких навіть у газетному варіанті невідомі читачеві. А отже, прослідкувати зростання його письменницького хисту. І з приємністю констатувати, що вже тоді, на світанку своєї літературної діяльності, Андрій Кондратюк заявив про себе як про цілком сформованого письменника. Здається, що в нього не було періоду початківства або був він недовготривалим. Це аж ніяк не означає, що письмо його, творчий стиль не розвивалися, а застигли на колись досягнутому рівні. Навпаки, вони увиразнювалися, набували різних барв, тих художніх особливостей, які виділяють нині автора з-поміж інших українських письменників. І це ще раз підтверджує думку, що недаремно він пожертвував сьогочасними новелами, залишивши їх поза збіркою задля того, щоб у книжці були надруковані речі майже сорокалітньої давності. Хоч робив це, звісно, не заради того щоб хтось сьогодні порівнював одне з іншим, а, мабуть, найперш, що дороге воно його серцю. І "Лісові новели", і "Мелодії ночі" й "Голуба коляска" й "Малий Павлусь", і ще ряд новел, від котрих повіває такою теплою душевністю й духовністю, що аж собі на душі робиться затишніше Чи щемливіше? Через те, що доля і люди були і залишилися такими ж.
Окрім цих речей та згадуваного вже, роману-есе Новели нашого? хутора , уміщені в книзі й дві невеликі, але безбережні за осягненням довколишньої авторові дійсності повісті "Цвіт кактуса" та "Бицьо й Фердинанд". Є тут і філософсько-особистісна повість "Читаючи Тодося Осьмачку", й не менш філософсько-особистісний роздум "Сила художнього слова", є й ряд інших творів, які вкотре засвідчують, що маємо справу з письменником самобутнім потужним.
І знову на папір просяться рядки з відгуку Бориса Боровця на книгу "Новели нашого хутора", у якому він пише: "То чим же вони так приваблюють і зараз, ці оповіді Кондратюкові, хоч читав їх не раз і не два, готуючи до друкування в районній газеті? Здавалося б, що тут вже відкривати? Аж ні, рядок за рядком, новелу за новелою прочитуєш уже вкотре, не маючи сил відірватися, поринаєш у дивовижний світ, у якому живуть його герої, насолоджуєшся барвами, звуками, що переливаються з довколишності у почування і вчинки дійових осіб. І вже втрачаєш відчуття реальності, вже не він, ліричний його герой, а ти зачаровано спостерігаєш, як із світанкових сутінків народжується рожевооке сонце ("Світило лісів") чи як, порозвішувавши над лугами легенькі намітки, дихає ще рання серпнева осінь ("Подих осені"). Або переносишся в умліле від спеки, завіяне гарячими пісками древнє середньоазіатське місто, де у ветхому редакційному приміщенні звела доля відірваних добровільно чи насильно від рідного краю людей, душі яких сповнені смутком і тривогою, сум'яттям ("Цвіт кактуса").
Але найбільше у книзі, звичайно хутірських сюжетів, у яких реальність переплітається з причетністю, коли події давно минулих днів і події сьогочасності постають із чиїхось чи авторських переказів, та так органічно одне з іншим зрощується, що й не розрізниш уже, де те, а де інше. Тому-то й можна зрозуміти спротив письменника, коли хтось із зустрічних односельців починає допитуватися: "А що ж то за баба Палажка, про яку в тебе Гандрію, написано? Начебто такої в селі не пригадують...". Де вже тут пояснювати, що на те воно й художницьке сприйняття, осмислення і відтворення довколишності, щоб виписаний образ не був сліпо скопійований з конкретного Івана чи Палажки, але поставав зриміше за їх справжніх. І навіть там, де автор начебто й веде мову від свого імені, спираючись на власний життєвий досвід і власні світовідчуття та переживання, це аж ніяк не засвідчує, що оповідач і його герой - одне й те ж. Це, так би мовити, прописна істина, але її доводиться повторювати щоразу, як тільки заходить мова про Андрія Кондратюка як письменника і його ліричного героя. Вони - невіддільні, але все ж не тотожні.
Попри вміння взяти звичайну, непримітну, на перший погляд, подію чи якийсь переказ і на їх основі розгорнути широкопанорамну, з майстерними відступами і повторами дію, Кондратюк не був би Кондратюком, якби не володів ще одним неперевершеним хистом оповідача. Нерідко буває так, що починаєш читати чиюсь книгу, де й сюжет нібито "закручений", мав би тримати, не відпускаючи від себе, і думки виголошуються співзвучні твоїм, а все ж поволі згасає інтерес до написаного. Речення, фрази - штамповано-рафіновані, з літературного боку -бездоганні, а за живе не беруть, не хвилюють. Андрій Кондратюк витворив свою, тільки йому притаманну мову. Взявши за основу літературну, він оздобив, оживив її місцевою говірко, а на останок ще й свої власні вкраплення додав. А що все те співзвучне його думкам і почуванням, то й отримав, перефразовуючи Лесю Українку, огонь душі в одежі слова. І одежа та розкішна, неперевершена і ... притягальна. Хоча читати його речі - непросто, тут треба завдати собі певного труда, але ж, за іншим нашим генієм, Іваном Франком, які з такої книжкової глибини дивнії перли виносили!
Чи буде помічена і належно поцінована нова книга Андрія Кондратюка фахівцями, літературними критиками і просто читачами, покаже час. Але як би не склалося, книжка пішла у світ. І як не нині, то через рік, десятиріччя чи й триваліший час хтось, узявши її в руки, відкриє для себе, а може, й суспільності письменника, яким наша українська література може й повинна гордитися.
І виринуть тоді з часового простору хутірець з дивною назвою Отраже і його колишні мешканці, щоразу воскресатимуть вони в уяві читача, і вже не владними над ними будуть ні час, ні люди. "Та хіба хоча б за це автор хутірських новел (навіть не беручи до уваги все інше, написане ним) не заслужив повагу і співпереживання у своїх земляків?" -запитує Борис Боровець. Аж ні, якість нечестивці обкрадають, руйнують хутірець, забираючи разом з побутовими речами й найдорожче - рукописи, оскверняючи родинний осідок. Гнаний з батьківщини, самотній і хворий письменник плекав надію перебратись у село й з великими потугами став зводити там маленьку хатинку, як на сьогоднішні мірки-курник, але - не вдалося, не вдається...
А все ж час уже не владний над хутірцем і його воскреслими мешканцями, над селом. Вони належать уже вічності. Завдяки Андрієві Кондратюку, талант якого не затребуваний суспільністю і не осягнений, не усвідомлений земляками.
Усі книги Андрія Кондратюка мають сьогодні особливе значення, бо навертають нас у лоно національних святинь. Цінність їх у тому, що у них широко використаний багатющий фольклорний матеріал, який безпосередньо пов'язаний з природою як феноменом нашої неопалимості. Книги вчать нас любити і берегти природу рідного краю. У ній кожен читач знайде відповідь на одвічне питання: кому топтати ряст на землі, тобто кому ходити по цій землі, жити і творити.