Таємничий гіпопотам

У чарівній країні Мералікундії серед казкових дерев, яскравих квітів і фантастичних ліан жили левенятко Левко та бегемотик Боря. Звірята були приятелями і залюбки гралися удвох.
Бегемотик був товстенький і незграбний, та хіба ж то його вина? Таким він вродився. Мабуть, усі малі бегемотики такі товстуни. А левенятко було дуже гарненьке, струнке і спритне. І бегемотик Боря дуже пишався, що має такого чудового приятеля.
Ось і зараз бегемотик виліз із річки і з нетерпінням чекав Левка. Та левенятко прийшло дуже засмучене й невеселе.
- Я зрозумів, що у мене немає друга! -пояснив він бегемотику.
- Як-то немає? Хіба я тобі не друг? -здивувався Боря.
- Ну що ти! Ти просто так. Ти - звичайний бегемотик, а друг має бути найкрасивішим, найрозумнішим, най-найкращим!
-Та де ж його взяти! - зітхнуло левенятко.
Тепер і бегемотик Боря також зажурився. Мовчки сиділи звірята на березі річки, аж ось з'явився дядько жирафа Жора. Дядько Жора був дуже розумним, наймудрішим у всій казковій країні. Дізнавшись, чому звірята невеселі, жирафа розгорнув велику книгу, знайшов у ній літеру "Д" і прочитав таке: "Друг. Найвірнішим, найкращим другом у Мералікундії може бути лише гіпопотам!".
- А де ж він живе? - спитав Левко.
- У книзі написано: "В країні Мералікундії". Може - у лісі, може - у річці, може - у горах, а може - в пустелі, -усміхнувся дядько Жора.
- Де б він не був, я його знайду! І цей гіпопотам стане моїм справжнім другом! - рішуче вигукнуло левенятко.
- Але ж пошуки можуть бути а ти ще маленький, - зауважив дядько жирафа. Удвох нестрашно! Я теж піду з Левкові допоможу йому знайти собі справжнього друга, якщо левеня схоче взяти мене із собою, - сказав бегемотик Боря.
Левко згодився і з веселою пісенькою звірята вирушили у путь. Малята вперше пішли так далеко. Вони ще нікого не знали у великій казковій країні, але хоробро йшли вперед і голосно гукали.
- Гіпопотаме! Гіпопотаме! Де ви? Може той гіпопотам почує і вийде до них.
Раптом з кущів вискочило невеличке довговухе звірятко з морквиною у лапках.
- Вельмишановний гіпопотаме! Ми дуже раді, що з Вами зустрілися. Нам відомо, що в нашій країні Мералікундії найкраще дружити саме з Вами, - чемно звернувся до незнайомця левенятко Левко.
- Я не гіпопотам! Я дикий кролик Костянтин, треба б знати! - сказав кролик.
Але він такий симпатичний, пухнастенький... Я, мабуть, з ним і подружуся, - вирішило левеня і сказало:
- Вельмишановний Костянтине! Прошу Вас, будьте моїм другом!
- Не підходить! - рішуче відповів кролик. - Я дружу лише з кроликами. У нас дуже велика родина і сторонніх нам не треба! Хіба що мені буде якась користь з тобою дружити.
Якби ти міг мені морквину дістати або ріпку. А то навіщо мені з тобою дружити?
- А я думав, що дружать просто так, від щирого серця, - розгубився Левко.
- Що значить " просто так"! Ти - мені, я -тобі, - ось як дружать! Я кролик діловий. Як з вас мені немає ніякої користі, тобто вигоди, то забирайтесь! Геть звідси.
- Бегемотик Боря і левенятко Левко пішли далі. А тимчасом з дерева їх примітив величезний удав Устим. Він був дуже голодний і зрадів, побачивши легку здобич.
- Гіпопотаме! Гіпопотаме, відгукніться! -кликали звірята. Величезна голова удава звисла з дерева і змій прошипів:
- Ви мене кличете? Я славетний гіпопотам! Кращого за мене друга не знайдете!
- Вельмишановний гіпопотаме! Я шукав Вас по всій країні, щоб запропонувати свою вірну дружбу! - радісно вигукнуло левенятко.
- Я дуже радий! Сідай сюди, солоденький друже, - прошепотів удав. - Подивись, які у мене зелені очі...
Очі удава спалахнули зеленим світлом і він обгорнув левенятка своїми величезними кільцями. Левко подивився в оті вогнисті очі і вже не зміг поворухнутися, ніби скам'янів. Адже удав загіпнотизував його своїм зміїним поглядом.
- Ха-ха-ха! Я зовсім не гіпопотам! Я страшний удав Устим, - зареготав змій і
стиснув свої кільця.
- Відпустіть Левка! Не чіпайте його! - заплакав бегемотик Боря.
- Погляньте, який я товстенький! Проковтніть мене!
- Для мене ти завеликий. А він нехай знає, кому дружбу пропонувати, - прошипів удав.
- Але я відпущу левеня, якщо ти приведеш мені за нього кролика. Так на так!
І бегемотик Боря поспішив до кролика.
- Що ж робити? Хіба кролик згодиться піти до удава? Що б таке придумати, щоб Левка врятувати і Костю не згубити?...
- Ой, здається придумав!.. - Зрадів бегемотик Боря.
- Давай пограємо у піжмурки! Я зав'яжу тобі очі зеленим листком, а ти спробуй мене впіймати! - сказав Боря кроликові.
Кролик Костянтин охоче згодився, адже бегемотик такий товстенький та неповорот- кий, - такого легко впіймати...
Розпочалася гра. Так непомітно для кролика Боря підвів його до удава, що тримав левенятка. Підвів і зняв з його очей листочок...
Побачивши кролика, удав відпустив левенятка і вже хотів проковтнути Костянтина, та де там!.. Кролик Костянтин зробив велетенський стрибок і зник у лісі.
- Ну що, спробуєш тепер моїх "дружніх" зубів і гострих пазурів! Хочеш відчути, який я важкий та сильний! - підступили Левко і Боря до удава.
Зрозумів змій, що двох відразу йому не здолати, зашипів і поповз геть...
А приятелі вирушили далі на пошуки таємничого гіпопотама.
Берегом лісового озера гордовито походжав павич Павло і милувався своїм відображенням у воді. Зачувши пісеньку Левка та Борі, павич сказав:
- Хтось там співає, лише слів не розберу.
Мабуть, це гімн на мою честь. Хтось іде помилуватись мною, адже на мене приходять подивитися з усіх кінців країни і навіть приїжджають із-за кордону! Адже я краса і гордість країни! На конкурсі краси я одержав почесний титул "Містер Мералікундія".
- Яка краса! Ви, напевне, гіпопотам? Ми не бачили нічого прекраснішого! - у захваті ви гукнули Левко та Боря, побачивши павича.
- Ні, я не гіпопотам. Я чув, що гіпопотам досить негарний та незграбний. А я - пре красний, пречудовий! Я краса і гордість Мералікундії, павич Павло, - пояснив він звіря там і розпустив свого розкішного хвоста.
- Я вражений вашою невимовною красою! Будьте мені другом! Ні в кого у світі не буде друга прекраснішого, ніж у мене, - захоплено сказав Левко.
Павич згодився бути другом левеняткові.
- Зранку до вечора ти говоритимеш мені, який я предивний та гарний, що я краса і гордість всієї Мералікундії, як усі мені заздрять. Ти говоритимеш, а я від цього ставатиму ще красивішим... Можна ще грати у цікаву гру. Я буду походжати перед тобою сюди-туди, а ти удаватимеш, що вперше побачив мене. Ти будеш вигукувати: "О, краса!... О, невимовна краса!.. Невже я не сплю і таке диво існує насправді!..
- Щось не дуже цікава така гра. Мені розхотілося дружити з цією красою і гордістю, - розчаровано сказало левенятко Левко Борі. - Ходімо звідси!
- Невігласи! - гнівно скрикнув Павич.
- Забирайтеся геть! Що ви розумієте у красі!..
Ледь левенятко з бегемотиком зайшли у ліс, як із дерева до них зістрибнула весела мавпочка.
- Милуйтеся мною! Захоплюйтеся мною! - заверещала мавпочка, передразнюючи пихатого павича.
Левко і Боря покотилися зі сміху.
- Я мавпочка Маша - радість ваша!
А ти левенятко - дурне звіренятко, а ти бегемотик - товстий животик! - заторохкотіла мавпочка і звернулася до Левка:
- Я чула, ти шукаєш друга!.. Давай жити! Будемо гойдатися на ліанах, стрибати, реготати, всіх дражнити і кидатися кокосовими горіхами! Весело ж нам буде! А як оця дружба мені набридне, - я махну хвостом - і бувай здоровий! Але дружитимемо лише удвох, цей товстун нам не потрібний! Нехай забирається геть. - Левенятко тепер мій друг, лише мій!.. - закричала мавпочка і жбурнула у бегемотика кокосовим горіхом. Раз, вдруге, втретє...
- Ой!., боляче! ...Не бий мене, я й сам піду! - сказав Боря. - Не буду вам заважати. - Ти чого його ображаєш? - закричав до мавпочки левенятко Левко. - Як будеш його бити, я тобі хвоста відгризу! Не буду з тобою дружити!
- Тоді забирайтесь обоє! Набридла мені ваша дружба! Мені і так весело! - заверещала мавпочка і скочила на верхівку пальми.
Засмутилося левенятко. Щось ніяк не вдається знайти того таємничого гіпопотама, а з іншими дружба не виходить.
- Не сумуй! - озвався бегемотик. Ти ще знайдеш собі друга, обов'язково знайдеш!
Сумно зітхнувши, звірята вирішили повертатися додому.
А у цей час берегом річкової заводі походжав вчений жирафа дядько Жора. Послухаймо, що він каже:
- Де ж вони тепер, оці славні звірята Боря й Левко? Я, звичайно, навмисне відправив їх на пошуки таємничого гіпопотама. Навіщо я це зробив? - спитаєте ви.
- А для того, щоб дурненьке левеня набралося розуму. Бегемотик щирий, відданий йому всією душею - так ні, подавай йому якогось незвичайного друга. Нехай, нехай левеня пошукає! Щоправда, ця подорож може бути небезпечною, але не можна весь час панькатися з малюками!.. Нехай самі набираються життєвого досвіду!
Малі мандрівники тим часом наблизилися до знайомої річки. Бегемотик вирішив роздивитися довкола, щоб знайти коротший шлях додому, а Левко ліг відпочити у затінку біля води.
- От і закінчуються наші мандри. Обійшли ми всю країну, а так ніде і не знайшли таємничого гіпопотама. А він міг стати моїм найкращим другом!.. - сумно зітхнуло левенятко.
Раптом величезна колода, що лежала у воді, заворушилася. З'явилася довга зубаста голова, зелені лапи з лазурями і товстий хвіст.
Виявляється, то була не колода, а крокодил.
- Не журись! Вище голову, малюк! - заревів крокодил Левкові. - Ти мені відразу подобався! Давай будемо дружити, але почесному, по-простому, без зайвих слів!
Я крокодил відвертий, простий. У мене що на думці, те й на зубах, тобто на язиці...
Ходімо на дружню прогулянку!
- Гаразд, - згодився Левко. - А куди ми підемо, - в ліс чи на галявинку?
- Який там ліс-галявинка? Ми у річку підемо!
- Я у річку не хочу! Левенята не люблять води. Не піду я у річку!
- Підеш! Я так вирішив! Я крокодил простий: як сказав, так і буде!
З цими словами крокодил схопив левенятко і потягнув його у воду.
- Відпустіть мене! Я не хочу у воду! - виривався Левко.
На щастя, з лісу вибіг бегемотик Боря. Він схопив левенятко за хвоста, потягнув з усієї сили і вирвав його із страшної пащі.
Розлючений крокодил накинувся на бегемотика. Розпочалася бійка і обоє з плескотом скотилися у річку.
- Знову мене обманули і я мало не загинув! - сказав Левко. - І знову Боря мене врятував. А що, як крокодил його здолає?
Я бачив, які у нього страшні зуби! Треба допомогти Борі.
Левенятко сміливо кинулося у воду. Воно пірнало, виринало, навіть мало не втонуло, але бегемотика і крокодила поблизу не було. Бідолашне мокре левенятко вибралося на берег. Жах і відчай охопили його.
- Борю! Боренько!... Я не хочу, щоб тебе з'їв крокодил! Я не хочу!... - заплакав Левко.
- Нема більше Бореньки, нема мого найкращого, єдиного друга!
Зачувши той плач, з лісу прибіг вчений жирафа дядько Жора. Не встигло левенятко все йому докладно розповісти, як з води випірнув бегемотик Боря.
Левенятко дуже зраділо, що бегемотик живий-здоровий, і дядько жирафа зрадів, а потім запитав:
- Ну як ваші пошуки гіпопотама?
- А він мені не потрібний, у мене Боря є! - вигукнув Левко. - Навіщо мені отой гіпопотам, коли я маю такого чудового друга бегемотика. Це мій друг назавжди!
А бегемотик запитав у вченого жирафа:
- А все ж таки, дядьку жирафе, де він є, цей таємничий гіпопотам?
- А гіпопотам тут! - усміхнувся дядько Жора. Поглянь у воду і побачиш.
- Нічого я не бачу, окрім свого відображення, - сказав Боря.
- Цього цілком досить! Тому що бегемот і гіпопотам це одне й те саме. Так їх називають.
- Отже, таємничий гіпопотам - це я? - здивувався Боря. - Але ж Ви казали, що він гарний, а я... самі ж бачите який...
- Ти найкращий, найкрасивіший у всій Мералікундії! - щиро вигукнуло левенятко.
- Я радий, що ти це зрозумів, - сказав мудрий дядько жирафа Жора. - Бегемотик має добре й щире серце. Він завжди сміливо йшов тобі на допомогу, а шляхетні та відважні вчинки роблять нас не просто гарними, а найкращими.

Хоробрий заєць.

В одному лісі жив колись заєць. Заєць той був дуже хвалькуватий. Збере, бувало, зайців на галявинці і вихваляється:
- Я - найсильніший, я - найхоробріший! У мене зуби найміцніші, в мене вуса найпишніші, у мене лапи найпрудкіші. Не страшні мені ані лисиця, ані вовк чи ведмідь. Я нікого не боюся!
Слухають хвалька зайці та зайченята і дивуються:
- Невже насправді він такий хоробрий, навіть ведмедя не боїться!
Розповіли зайці про хвалька старому воронові. І вирішив ворон провчити зайця, щоб той більше не вихвалявся.
Гарно в лісі влітку! Тепло та затишно і поживи навкруги повно. Та скінчилося літо, промайнула осінь і надійшла зима. Важко взимку звірятам і птахам прогодуватися. Треба ближче до людей горнутися, в село бігти, а раптом щось та перепаде...
Одного разу прибіг хвалькуватий заєць до млина підживитися, а ворон вже його чекає. Ворон пір'я настовбурчив, очі вирячив, величезного дзьоба роззявив та й кряче - питається:
- То це ти кажеш, що нікого не боїшся? Лисиці та вовка не боїшся, ведмедя не боїшся, може й мене, ворона, подужаєш?...Сказав так і схопив хвалька міцними кігтями.
Злякався хвалькуватий заєць, аж затрусився з переляку.
- Дядечку Вороне! Не буду я більше вихвалятися, що у мене зуби найміцніші, вуса найпишніші і лапи найпрудкіші. Не буду з інших насміхатися. Відпустіть мене!
Відпустив ворон хвалькуватого зайця, а той мерщій у ліс дременув.
Минуло кілька днів. Прилетів якось ворон у село харчів дістати. Бачить, в одному подвір'ї господиня курям зерна насипала, а сама до хати пішла. Злетів ворон із дерева і до поживи, аж де не взялися собаки. Схопили ворона гострими зубами, аж пір'я посипалося...
Кряче старий ворон, хоче вирватися, але собаки міцно його тримають.
А заєць недалеко був, він саме за хлівом ховався. Побачив заєць, що ворон у біду потрапив, і вискочив із схованки собакам показатися.
Ледь побачили собаки зайця, вмить кинули ворона і за ним! Та прудкий заєць легко від собак утік. А ворон на дерево злетів і загорлав:
- Слухайте мене всі звірята і птахи лісові! Хоробрий наш заєць!
Він не хвалько, а молодець!
Від того часу хороброго зайця всі у лісі шанували. Але ж і він більше не вихвалявся та з інших звірят і птахів не насміхався.

Пролісок

Сонячному променю неважко було пробратися до синьоокого проліска, що виріс на узбіччі лісової стежки. Адже на деревах замість листя були ще набухлі бруньки. На кущах лише деінде з'явилося молоде листячко.
Від сонячного тепла пролісок зітхнув, потягнувся і розкрив свої пелюстки.
- Який великий пролісок! - вигукнув блакитноокий, дивлячись на такого ж кольору небо.
- Це небо, - виправив його заєць-біляк, який зупинився на мить, бо не міг намилуватися своєю сіро-рудою новенькою шубкою.
Дуже закортіло малому проліску потоваришувати з небом, але як це зробити? Навіть, якщо він буде гукати на весь голос, все одне небо його не почує.
І тоді пролісок звернувся до зайця з проханням:
- Будь ласка, поклич мені небо.
Погодився заєць І нумо звати небо. Гукав, гукав та не догукався. Не чує небо, та й годі. Звернувся потім малий до білочки:
- Будь ласка, поклич мені небо.
Поголилася білочка. Видерлася вона на саму верхівку найвищого дерева і нумо звати небо. Гукала, гукала та не догукалася. Не чує небо, та й годі. Аж тут пролітала сорока.
- Сороко! Поклич, будь лоаска, мені небо, бо я хочу з ним познайомитись звернувся пролісок до пташини. Погодилася сорока, злетіла так високо-високо, як тільки змогла. І нумо гукати небо. І таки догукалася Посміхнулося небо до проліска:
- А я тебе вже знаю. Знають тебе й мої друзі: вітер, хмарина і сонячний промінь.
- Але ж звідки?! - здивувався пролісок.
- Я тебе вкривав торішні листям, коли були заморозки - відповів вітерець.
- Я дощиком змивала з тебе пил, - відказала хмарина.
- Я тебе зігрівав, - відказав сонячний промінь.
- Я тебе пофарбувало - відказало небо.
- А я... я для вас нічого не зробив, - засмутився пролісок.
- Подаруй нам свою дружбу, - запропонуємо небо.
Звичайно ж пролісок так і зробив.
Щовесни найпершим з являється на лісовій галявині, бо йому допомагають його вірні друзі: небо, вітер, хмарина й сонячний промінь.