Дійові особи. Ведучі, Весна, Літо, Зима, Осінь, Батько, Мати, Ольга, Юзефа, Целіна.
(Сцена святково прикрашена. На передньому плані на столі стоїть портрет Івана Франка, прибраний рушником. Біля портрета виставка творів. Звучить музика
Виходить 1-ша ведуча (на фоні музики). книга Вічності ... Вона зберігає того, хто дає багато, а бере найменше. Того, на чиїх слідах виростають найкращі квіти, і того, хто на своїх слідах розкидає найбагатші самоцвіти - і тим щасливий. Щасливий навіть тоді, коли ті квіти виростають: з крові його серця, яка зрошує землю, і коли ті самоцвіти - це лише стверділі сльози" що поливають дорогу життя. Хто ж той щасливий? Хто ж той бідний багач?
Це - Митець.
Благословенна ти поміж жонами,
Одрадо душ і сонце благовісне,
Почата в захваті, окроплена сльозами,
О раю мій, моя ти муко, Пісне!
Іван Якович Франко ...
(З'являються Зима, Весна, Літо Осінь).
2-й ведучий. Хто ви такі? І яке відношення маєте до Митця?
Весна. Поруч з Франком завжди була я - Весна ... Я зігрівала теплим сонцем його душу. Мені він відкрив свої думки , почуття і бажання.
Літо. Його невичерпну любов до рідного краю несу я - Літо.
Осінь. Найрізноманітніші відтінки потаємних почуттів Франка це я - Осінь!
Зима. Ні, ні, ні! В снігову заметіль Франко творив безсмертну красу, творив такі чари й дива, що в них тонуло, як у снігу, його серце ... І він писав (бере книгу, читає).
Дивувалась зима,
Як посміли над сніг
Проклюнутись квітки
Запахущі, дрібні?
Весна (забирає книгу). Вибачайте, ось:
Гримить!
Благодатна пора наступає,
природу розкішная дрож пронимає,
Жде спрагла земля плодотворної зливи,
1вітер над нею гуляє бурхливий
Літо (бере книгу). Дозвольте
Гріє сонечко!
Усміхається! Небо яснеє ...
Дзвонить пісеньку жайвороночок...
Осінь (забирає книгу). Ні!
Осінній вітре, що могутнім станом
Над лісом стогнеш, мов над сином мати,
Що хмари люто гониш небосклоном,
Мов хочеш зиму, як і смерть, прогнати ...
Зима. Мене прогнати?! Зиму?!
1 ведуча. Заспокойтеся. Ми зараз перевіримо, хто з вас був найдорожчим для Франка, де він знаходив гармонію. Згодні? Пори року (разом). Так, згодні. Ведуча. Будь ласка, Весно, починай. Зима. Чому Весна?
2 ведучий. Весна - це початок. Народження живого.
(Всі вклоняються Весні. Звучить веснянка.)
Весна. Як син селянина, вигодуваний твердим мужицьким хлібом" він почував своїм обов'язком віддати працю свою народові і в своїй діяльності прагнув бути не лише поетом, вченим і публіцистом, а, насамперед, Людиною.
Пори року (говорять по черзі). Саме на природі Іван Якович любив проводити вільний час, дихати цілющим гірським повітрям, вбирати в себе чарівну красу Карпатських гір ...
Він був завжди привітним, першим вітався з людьми, був добрим і людяним до всього живого, що його оточувало. Був ласкавий і несміли-вий, бо мав неудавану щиру скромність.
Відомий випадок з жандармом, що прийшов арештовувати Франка. Жаліючи селянських коней, які важко працювали влітку, Іван Якович запропонував жандармові йти до Львова пішки. А коли обидва втомилися і сіли відпочити (знову ж таки за порадою Франка), почав ловити рибу. "Пане жандарме, - каже, - будь ласка, назбирайте хмизу, будемо смажити рибу та й пообідаємо". Людяність арештова-ного так вразила жандарма, що той попросив у Франка вибачення за те, що прийшов його арештовувати.
Все життя Франко прожив з батьківським девізом: з людьми і для людей.
Весна (читає).
Всюди чую любий глос, Крик життя могучий ...
Весно, вітре, люблю вас, Гори, ріки, кручі!
Люди, люди! Я ваш брат, Я для вас рад жити!
Серця свого кров'ю рад Ваше горе змити.
1 ведуча. Так, Весно, людяність його бере початок в тобі.
Зима. Душа його була в гармонії з тобою.
Літо (бере книгу). А зараз моя черга. Я розповім вам про його рідний край і батьківський дім - про витоки його життя. Іван Франко народився 26 серпня 1856 року селі Нагуєвичі на Львівщині у родині сільського коваля. (Читає)
"На дні моїх споминів, там у найглибшій глибині, горить огонь,освічує перші контури, що виринають з темряви дитячої душі. Се огонь у кузні мого батька ... І здається, що запас його я взяв дитиною в свою душу на довгу мандрівку життя. І що він не погас і досі". (Чути дзвін ковальського молота. На сцену виходять Батько і Мати)
Батько. Любив я брати малого Іванка до кузні. Туди заходило багато людей, Іванко залюбки вислуховував їхні розповіді, оповідки,а найбільше любив казки та притчі. Особливо запам'ятав він притчу про лікаря Валентина.
Мати. Цього лікаря дуже любили люди, тому що він багато їм допомагав, рятуючи від болю, хвороб, а то і від смерті.
Батько. Але одного разу побачив він старого діда, що служив Богові. "А я служу людям", -сказав йому Валентин. "Не можна разом служити Богу і людям. Люди та їх гризоти - то від нечистого", - відповів дід. Почав лікар відтоді думати над словами старого, і дійшло до того, що він зненавидів людей, хоч вони все одно липли до нього, як мухи до меду.
Мати. І молив Валентин Бога: "Господи, дай мені таку слабкість, щоб люди мене лишили назавжди". Отож і зіслав на нього Бог слабкість, і почав Валентин ричати не своїм голосом, так, що всі люди повтікали. Але натомість він бачив не Бога, а чортів, що сміялися і кричали: йди до нас
Батько. Так він мучився двадцять років-і тепер тягся до людей, які його покинули. Аж Ось чує Голос: "Валентине! Ну що, солодко жити чо-ловікові без людської любові?"
Мати. Мовив лікар: "Господи, я согрішив. Дай мені смерть, най довше1 не караюся". А голос каже: "Хто людям служить - той і Мені служить. Я дав чоловікові найбільший дар - любов до людей, а, ти хотів бути мудрішим та й зайшов у дебрі. Але за те, що ти служив людям і рятував їх, я беру тебе до Себе, а твою слабкість лишу людям".
Батько. Отак і став лікар Валентин святим, а слабкість його досі ходить поміж людей. З того часу запам'ятав Іван цю байку назавжди.
Мати. А ще Іванко дуже любив слухати пісні, Було пряду я та й співаю, а він питає : "Мамо! А чому люди співають, працюючи А я відповідаю: "Тому що пісня допомагає людині в праці. Де праця, там і пісня. А хто не любить своєї праці, того і пісня назаввжди покине. Хто хоче без праці жити" тому свята земля мститься".
(Звучить гуцульська коломийка)
Літо. Батьки віддали малому Франкові всю любов своїх простих і щирих сердець, навчили його добра і любові. Ніжну і поетичну натуру плекала в Іванкові чарівна природа Підгір'я...
О, краю мій, Підгір'я ти прекрасне,
Як я люблю, як я люблю тебе!
Мов зірка та, що світить і не гасне,
Так та любов в душі моїй живе.
2-й ведучий. Так, ми зрозуміли, що ти, Літо, несеш в собі ніжну пам'ять про батьківський поріг Івана Франка.
Осінь. Зараз говоритиму я Осінь. Мова моя про кохання Митця ... Я була поруч з ним у найсвітліші і найтяжчі Його хвилини….
(Звучить пісня "Червона калина, чого в лузі гнешся". Осінь бере книгу).
Осінь. "Тричі мені являлася любов ..."
1 ведуча. Яка? (Тихо лине мелодія П. Чайковського "Жовтень" із циклу "Пори року"), Осінь.
Одна несміла, як лілея біла,
З зітхання й мрій уткана, із обнов
Сріблястих, мов метелик, підлетіла ...
Купав її в рожевих блисках май ...
Вона була невинна, як дитина,
Пахуча, як розквітлий свіжо гай ...
Перше кохання - Ольга Рошкевич.
(З'являються Ольга, її батько і мати).
Ольга. Тату!
Батько. Я не дозволяю цей шлюб. Сьогодні прийдуть старости від іншого. (Йде зі сцени).
Ольга. Мамо! Чим я провинила Бога? Чому ви такі жорстокі до своєї єдиної дитини? Невже ви хочете своїми руками зруйнувати моє щастя?
Мати. Яке щастя? Віддати тебе заміж за простолюдина, за яким в'язниця плаче? Ти попівська дочка, і підеш заміж лише за дворянина. Змирися! (Хрестить Ольгу та йде зі сцени).
Ольга (звертається до портрета Франка). Я не лукавила з тобою, клянусь, Іванку мій! Я вірила в наше майбутнє, мене вела чиста любов до тебе. Та життя обернуло віру на зневір'я, щирість на брехню. Я мучилася, я плакала ночами. Друже мій! Розлучило нас жорстоке життя, і ми пішли різними шляхами ...
Голос Франка. Так, ти не лукавила зі мною, і щирими були наші почуття, та доля розвела нас...
(Ольга йде зі cцени).
Звучить пісня "Як почуєш вночі край свойого вікна…"
Осінь.
Розвійтеся з вітром, листочки зів'ялі,
Розвійтесь, як тихе зітхання,
Незгоєні рани, невтіщені рани,
Завмерлеє в серці кохання ...
Але без кохання людина не може жити, і тому
Явилась друга - гордая княгиня,
Бліда, мов місяць, тиха і сумна,
Таємна й недоступна, мов святиня... -
Юзефа Дзвонковська ...
Голос Франка.
Цвітка осіння,
Вита сльозою,
Чом тяжкий мені
Жаль за тобою?
Стрівши мельком тоді
На своїм путі,
Чом же не можу я .
Тебе забути?
(Входить Юзефа).
Юзефа.
Ні, друже, не нам
Снить про жизнь любу,
Буря осіння нам гра
-Не до шлюбу.
Рада б життя прожить Друже, при тобі
Та вже зима біжить, Що, може, нас зложить
В спільному гробі.
Юзефа. Я була хвора на туберкульоз. Рано чи пізно хвороба мала звести мене в могилу. Я не відповідала тобі взаємністю, я не мала права стати твоєю дружиною. Відмовила, як і всім іншим, які старалися "о мою руку" ... Інші не знали нічого, а тобі я сказала все чесно і відверто.
(Хоче йти, але зупиняється, почувши голос Франка).
Голос Франка. Ти не повинна вбивати в собі любов, бо лише той, хто збагнув велич кохання, зможе Глибше зрозуміти велич любові до людей.Я бажаю тобі лише одного - покохати.
Юзефа. Ні... Я зреклася любові заради тебе. Я чекала смерті, і тому не могла стати на твоїй дорозі. Ти б зробив так само ...
(Іде зі сцени. Чути поховальний дзвін).
Голос Франка.
Вона умерла! Слухай! Вам! Бам-бам!
Се в моїм серці дзвін посмертний дзвонить,
Вона умерла! Мов тяженний трам,
Мене цілого щось додолу клонить.
Щось горло душить. Чи моїм очам
Хтось видер світло?.. Хто се люто гонить
Думки з душі, що в собі біль заперла?
Сам біль? Вона умерла! Вмерла! Вмерла!
Звучить пісня " Ой,ти дівчино з горіха зерня"
Осінь. Так, вона померла! Але життя невпинно йшло далі, несучи радощі й страждання...
Явилась третя - жінка то чи звір?
Глядиш на неї - і очам приємно.
Це була Целіна Зигмунтовська.
(Входить Целіна).
Целіна. Залишилося переглянути ще кілька листів. Так ... Лист від пана Рожневського. Заможний пан, живе в гарному маєтку, до речі, холостий. А цей лист? Франко. Знову Франко. Пише, друкується в газетах, журналах ... що це за життя? (Звертається до портрета Франка) Не розумію, я була звичайна жінка, яких повен світ, мала свої плани і розрахунки. Чому ти ходив за мною?
Голос Франка. Я боявся промовити до тебе й слово, я боявся підступатися ближче. Ти зупинялася,- зупинявся і я, це тривало місяцями, я вистоював перед твоїми вікнами.
Целіна. Твої почуття буди надто високі, я не розуміла їх, 6о жила простим життям.
Голос Франка. Ти і не зрозуміла їх ніколи!
І ти прощай! Твого ім'я Не вимовлю ніколи я,
В лице твоє не гляну.
Бодай не знала ти повік,
Чому се я від тебе втік,
Чим гою серця рани
Осінь. Розвійтеся з вітром, листочки зів'ялі, розвійтесь, як тихе зітхання. Розгорніть попіл із зотлілого листя, і ви побачите, що там немає нічого зів'ялого. Тут кожний листочок береже красу давнього розквітлого кохання .... "Хвилини,в котрих я любив…були,може,найкращі в моїм житті - жаль тільки,що були це заразом хвилини найтяжчого болю,якого я досі зазнав,а не радості". Трьох коханих послала доля поету,але дружиною стала четверта.
1-ша ведуча. У березні 1885 року и Києві поет знайомиться з Ольгою Хоружинською. Це була освічена дівчина з демократичними поглядами, привітна и дотепна, Франко дивився на неї, як на жінку-друга, товариша та сподвижника в боротьбі. Восени цього ж року він пише Ользі листа з проханням стати його дружиною, 16 травня 1886 р. н Павлівській церкві в Києві їх повінчали. Від цього шлюбу народжуються сини Андрій Тарас, Петро й дочка Ганна. Сім'я жила дуже бідно. Ольга Федорівна була доброю матір'ю, вірною дружиною, невтомною помічницею, переживала з ним радість і горе. Допомагала йому в літературній праці, видавала заснований письменником журнал "Життє і слово". За власний кошт вона опублікувала книжку Франка "В поті чола" і вдруге збірку "З вершин і низин" Разом з чоловіком збирала казки, легенди, писала статті. Здавалося, що саме їй і були адресовані всі любовні гімни. Але...
Звучить пісня у виконанні В.Козловського "Чого являєшся мені у сні"
2-й ведучий. Хвороби дітей І чоловіка, постійні злидні, заборона Франкові викладати у Львівському університеті - то був для Ольги крах усіх надій. Нещасливі події цих років порушують її психіку. Почалися напади божевілля, А після смерті сипа Андрія Франко змушений був віддати ії до божевільні. Вони пережила чоловіка, померла 1941 року й похована на Личаківському кладовищі поряд із Франком
Лунає вірш "Дружині"
2-й ведучий. Послухавши тебе, Осінь, ми зрозуміли, що потаємне в Франковій душі знаходилося під твоєю владою.
Весна. Але це лише часточка його життя ... Зима (бере книгу). Далі говоритиму я. Все інше - то вже моя влада, бо творчість його - то безмежний океан! І я доведу вам це!
Осінь. Твоя черга!
(Звучить мелодія "Грудень" з циклу П. Чайковського "Пори року").
Зима. Ким же був Іван Франко?' Велетень думки, титан праці, духовний провідник нації? Так. Український політичний діяч? Без сумніву, видатний письменник і поет? Звичайно. Редактор видавець, перекладач, літературознавець,історик, філософ, фольклорист? Так, так, так. Жодна із сфер духовної діяльності українського народу не обійшлася без Франка, для України він зробив більше, ніж ціла академія. Перед нами - справді феноменальна людина, до якої важко підібрати аналогічну фігуру в будь-яких літературах світу. (Читає)
Хоч би все небо папером було,
Хоч би все море чорнилом було,
Зорі б на пера перекувати,
Ангели б сіли тим. пір'ям писати
Та не списали б - так мудрий прорік
Мудрості Божої ввік....
Зима. Він був художник і мислитель
Весна.Гуманіcт і поет
Літо.Учитель і Учень
Осінь.І людиною з великої літери,якій не було чуже все людське…
1-ша ведуча
Я син народу,
ІЦо вгору йде, хоч був запертий в льох.
Мій поклик - праця, щастя і свобода.
Я є мужик, пролог, не епілог.
Франко - це осяйний пролог нації з прозірливим поглядом з вершин і,низин у прийдешнє, це кредо на поступу до верховин людського духу
1-ша ведуча. Як би не склалася доля поета, він прагнув бути відвертим, чесним у стосунках, не дорікав за, тяжкі випробовування, які доля йому часто ставила на життєвому шляху, проте все ж вела його по життю, мов мати, і вдихала "дух життя рум'яний", вселяла в його серце нові надії. Лунає вірш "Я не .жалуюсь на тебе, доле".
2-й ведучий. Відкривайте для себе силу слова Івана Франка, зростайте на принципах служіння своєму народові, своїй нації, щоб у майбутньому ніколи не зраджувати свій рідний край, відрізняти зерно від полови, правду від брехні. Запам'ятаймо всі поради Каменяра; шануймо й читаймо його твори.
Народна шана - не вельможна милість:
Життя стає до вічності містком.
Поете, спіть,
Ви дуже потомились.
Це так непросто -
Ви ж були Франком!
Потрібно нам народжуватись тричі,
Щоб прочитати всі твої томи,
Всі дні твої безсмертні й таємничі!
Візьми ж ти нас в життя своє, візьми.
Всели в нас дух і дай нам ясні кличі,
Як блискавиці, вирвані з пітьми!
1-ша ведуча. Нехай доля буде прихильною до вас і подарує кожному вірне й щасливе кохання. Пам'ятайте: "Щасливий не той, кого люблять, а той, хто любить". Це довели нам рядки поезій Франка. Візьміть їх із собою в життя, щоб розквітли вони добром і любов'ю, щоби проросли в серцях, щоби бриніли у ваших душах чарівною мелодією скрипки.