Соколині гори
(переказ старовинної легенди)


Случ пропливає межею між двома високими горами з однієї сторони Замкова, на якій збереглися руїни старого замку. З іншого боку-Соколина. Вона особливо гарна, коли дивитися на неї з ріки. Легенда, що народилася про цю гору не менш прекрасна, ніж сама гора-красуня.

На високій горі над Случем широким стояв похмурий сірий замок, обнесений з трьох боків сірими кам'яними мурами. В сірому замку жив князь багатий. Багатство князя більшало з кожним днем. І з кожним днем князь ставав похмурішим і злішим: "Кому добро дістанеться, як помру?"

Синів у князя не було, а була одна-єдина донька. Вона була не лише єдиною донькою князя, а й єдиною світлою окрасою цього сірого замку. Добра, чуйна, привітна, завжди усміхнена. Дивлячись на неї, посміхався навіть завжди похмурий князь.

За мурами замку паслися величезні панські стада, табуни, отари. В полях працювали селяни, примножуючи княже багатство.

Князівна милувалася рікою, лісом, садками зі стіни замку. Аж раптом до неї долинула чарівна мелодія пастушої сопілки. Сопілка розповідала про ріку Случ, про небо і хмаринки, що купалися в його водах, про солов'я, що жив на калині, про зозулю, що кувала-дарувала роки жителям округи. Сопілка співала, а дівчина розуміла її радість і смуток.

Коли мелодія затихла, князівна побачила пастуха, який грав такі чудові мелодії. Юнак підняв очі і зустрівся поглядом з князівною. І раптом серед ясного неба спалахнула блискавка, і прогримів грім. А юнак і дівчина дивилися один на одного і не могли відвести очей.Скільки часу то тривало, не знає ніхто. Але сонце сідало і пастух погнав стадо до кошари.

Кохання, що зародилося того дня, а це саме було кохання, зацвіло чистими ніжними квітами. Вони бачилися рідко, ніколи не розмовляли, але за них говорили очі, очі закоханих , і говорила сопілка. Адже, коли кохаєш, то слова зайві.

Однієї днини князівна пливла на човні зі сторожею князя. Случ був спокійним, лагідним. Яскраво сонце світило і повівав легенький вітерець. Та раптом в одну мить насунула чорна хмара, здійнявся страшний вітер. Хмара йшла, як татарська орда.

Суне чорна орда. Півнеба закрила. Важко йде, бо озброєна до зубів. Попереду легка артилерія, вся в білому. Вони пливуть, наближаються, оточують село, ріку, гори. Залп! Полетіли вогненні стріли блискавки, загриміла важка артилерія грому, забарабанили кулі граду і нарешті пішов дощ. Хвилі здіймалися все вище і вище. Човен не витримав і перекинувся, І загинула б князівна, якби за всією цією баталією не спостерігав з високої кручі, що на іншому березі Случа, закоханий пастух. Коли піднялися хвилі, ще не чекаючи біди, юнак стрибнув з гори, стрілою полетів до води і опинився біля князівни саме в ту мить, коли човен перекинула величезна хвиля. Він вихопив дівчину і поплив з нею до берега.

Негода бушувала, а під горою в темній печері горів вогонь і було тепло та затишно.

- Де я?-нарешті вимовила князівна, відкриваючи ясні сині очі.

- Ви в безпеці, скінчиться негода і я відвезу Вас додому.-відказав юнак, дивлячись своїми темними, як ніч очима, на таке миле, близьке і ніжне обличчя князівни.

Дівчина довго мовчала, нарешті зважилась і промовила:

- Я би хотіла, щоб ця негода не вщухала.

Очі юнака ніби запитали: "Чому?", а очі дівчини ніби відповіли: "Мені так хороше з тобою".

Природа в цей день допомагала закоханим і буря бушувала цілу ніч. І цілу ніч в печері під горою горіло вогнище і горів вогонь кохання.

А в сірому замку гримів голос розгніваного князя, котрий віддавав накази. Всі: челядь, воїни, селяни-всі-всі шукали князівну.

Рано-вранці, коли сонце позолотило гору навпроти замку, на річці з'явився човен, який віз юну щасливу князівну додому.

Чи подякував князь юнакові за те, що врятував доньку? О, так, дуже-дуже щедрим був князь. Він тільки глянув в очі пастуха і князівни, як одразу прочитав в них ненависне старому князю почуття кохання. Напевно, цей вогонь він десь уже стрічав і він (цей вогонь) палив його і досі.

-Схопіть цього хлопа і в темницю посадіть.-сказав "щедрий" князь.

-Тату, цей юнак врятував мене, він витягнув мене з води, коли я йшла на дно.

-Це я рятую тебе від тебе ж самої, це я витягую тебе з трясовини, - кричав розгніваний князь. І про себе додав.-...з трясовини кохання. Будь воно прокляте!

Погожої ясної днини на високій кручі Случа стояв юнак і дивився в синє небо своїми темним, як ніч, очима. Дивився в небо, а бачив очі любої князівни. Позаду нього стояв похмурий князь в оточенні своїх воїнів. Поряд з батьком стояла бліда бездиханна князівна. І лише очі в неї горіли, палали синім вогнем.

-Дозволь, батьку, попрощатись, адже він ні в чому не винен, він гине через те, що врятував мене...

-Годі!-обірвав дочку князь.

-Тату,-дівчина доторкнулася рукою до батька.-благаю Вас!

-Іди, але на одну хвилину.

-Мені цього вистачить.- прошепотіла дівчина.

Вона підійшла до юнака, погляди їх зустрілися, не промовивши жодного слова, вони взялися за руки і стрибнули з кручі. І знову серед ясного неба спалахнула блискавка і прогримів грім. Пара закоханих, що падала на каміння скелі, перетворилася на пару соколів, змахнула крилами і піднялася в чисте, осяяне сонцем небо. Воїни князя було підняли луки, але вдруге небо прорізала блискавка і прогримів такий грім, що скеля задрижала...

В похмурому сірому замку, за величезним столом сидів одинокий князь, підпираючи рукою чоло і по його старечій, прорізаній зморшками щоці котилася сльоза.

- Кляте кохання...

А на протилежному боці, під високою кручею ще й нині, опівнічної пори, спалахує вогник чи то вогнища, а, може, і кохання.


Гора Соколина



На найвищій горі, біля Городниці жив у глибокій печері страшний Змій,що мав аж дві голови.Занадився той нечистий до села і поїдав молоденьких дівчат.Хапне найкращу і несе до свого сховку.Зажурились люди,бо не знали чим зборонити те страхіття.Аж одного разу придибала до села стара жінка і призналася, що зборонити змія можливо,але дуже незвичайним шляхом.

Жінка розповіла,що для того,щоб здолати змія руками молоденьких безвусих хлопців.Вони мають гуртом чергувати на горі коло тої печери.Як Змій почне вилізати ,то хлопці повинні кидати в печеру запалені куски дерева.

Зібралося десять хлопців,набрали сокир.Розвели хлопці вогонь,щоб під руками мати зброю проти Змія.Горів той вогонь на горі,юнаки вирубали ліс,оголювали вершину.

Сидів змій тихо,як захотів їсти,то висунув на світ Божий дві голови і дмухнув здалеку на вогнище так,що погасив його.Але хлопці не знали страху.Рубали ті пущі і дерева,що вже горіли і закидали ними Змія.Знову запалили вогонь,але вже при вході до печери.Вони вирубали собі в камені схованку-печеру від холоду і голоду,для захисту від дощу.

Довгі місяці,а навіть роки,сиділи коло того вогнища і пильнували спокій на своїй землі.

Змій той вже здихав від голоду і гупав,аж гора тріщала,а потім пропив. Хлопців, які збороли Змія, назвали соколятами, а гору - Соколиною. Змієву печеру та Соколині гори можна побачити і нині.

Іванівка


В одному селі жили люди.Вони дуже тужили,що не знають назви рідного села.Бідкалися,не знаходили собі місця.Одного разу вони вирішили,що самі дадуть назву селу.Одні казали,що потрібно назвати так.Інші з ними,не погоджувалися.А треті,дуже смутні,мовчали,тільки дивилися,як люди сперечалися між собою.

В той час на цьому ж хуторі жив один дідусь, якого звали Іван. Старенькому було дуже багато років. Він колись ходив у різні походи, захищав свою Батьківщину. Тому цим чоловіком дуже всі гордилися. У дідуся було дуже добре і ласкаве серце. Він не любив сперечатися з добрими людьми. Але коли йому потрапляли злі люди, він завжди їх направляв на вірний шлях. Тоді люди вирішили назвати село в честь цього дідуся. До імені Іван, вони всі без сперечень добавили кінцівку. З тих пір люди звуть це село Іванівка.

Урочище "Могилки"
історико-археологічна пам'ятка

Історія - річ дукже цікава, вона може розповісти дуже багато, але разом з тим лишити ще більше таємниць. І відразу спадає на думку вислів: "Чим більше ми знаємо, тим більша межа того чого ми не знаємо". І справді, з кожним днем ми дізнаємося все більше і більше про саму історію, розвиток, походження, ми розкриваємо багато таємниць історії, але разом з тим стає більше нерозгаданих. Історичні пам"ятки... від слова пам"ять, як пам"ять історії.

Людина теж має пам"ять і лише завдяки їй може відтворювати певні моменти свого життя і розповідати про них. Саме завдяки історичним пам"яткам людство може дізнатись про таємниці історії, що поглинулося віками. Саме такою історично-архелогічною пам"яткою є Урочище Могилки. Саме тут неподалік Соснового на правому березі річки Случі виявлено поховання доби бронзи. В Урочищі було розкопано давньоруський курган, де знайдено скарб римських монет.

Монети датовані ІІ-поч. ІІІ ст. Знахідки було виявлено в 1937 році. Вони є першими свідченнями того, що дана територія селища заселялася з давніх-давен.

Також на території Урочища за часів Польщі був збудований польський костел, який простояв до Другої Світової війни, після чого був вщент зруйнований, на його місце була збудована згодом поліклініка, але і та згодом була розібрана через свою непридатність в 2003 році. Трохи далі від костелу на схід біля берега річки Случ існували могилки, які підпорядковувалися костелу; проте, на даний час вони є в непридатному стані і лишили по собі лише рештки з тих часів. На могилках в основному переважають поховання простих сільських жителів, поляків.

Існують легенди серед жителів Соснового, про те, що коли вечором іти повз місце костелу чути крики і зойки, а в межах могилок, неначебто світяться і літають дивні сяючі кружальця, які в ночі добре світяться. З історичних джерел відомо, що костел був споруджений в 1929 році на що пішло 1000 злотих, цією ж ціною був куплений і дзвін.